Читати книгу - "Шизґара"

— Що, мля, «корчиш»? — аж сіпнувся рудий.

— Та хулі ти? — сторопів барабанщик. Дівчата ж навпаки: оговталися від першого вибуху емоцій механіка й усім виглядом показували, як їм не подобається обраний хлопцями словесний пласт.

— А хулі-люлі, алаверди![55] — видав Ігореві останній залп Котя й перевів вогонь на прекрасну стать. — Що ви тут кривитеся? Ви знаєте, що на Гідропарку людей топлять?

— Та ну, — не повірив Олексій. — Не вигадуй.

— Хто, я? — заблищав очима Котя. — Друг мого батька сам бачив, а він тобі неабихто — військовий моряк, офіцер!

— Та ну? — гмикнув Шурко. — Сам на власні очі?

— А то! — впевнено підтвердив Котя й змовницьки знизив тон. — Там же як було? Той друг сам киянин і приїхав минулого літа зі своїми товаришами по службі до Києва у відпустку. Вони, знаєте, на Північному флоті служать, їм що Крим, що Київ — усе Південь. Пішли, значить, на Гідропарк… Купаються, значить, загоряють, пивком душу виніжують — не без того, у відпустці люди. А один серед них був — здоровань такий, накачаний — Гойко Мітічу[56] й не снилося, все до буйків плавав — красиво так, туди — кролем, назад — батерфляєм! Виходить з води — шкіра блищить, мускулатура на ньому так і грає, так і перекочується! Жінки на нього заглядаються: котрі з чоловіками або з дружками — тишком-нишком, решта — відверто й захоплено. Ну, мужикам це, звісно, не подобається, ще б пак: нарисувався — хрін зітреш, кінь з яйцями!

На «коня» Галушка порснула сміхом, Стрілецька зробила вигляд, що їй неприємно чути такі слова, а Сорока байдуже прокоментував:

— Звісно, з яйцями. Без яєць — уже не кінь, а мерин.

— Ну-ну, що ж далі? — не дав збити Котю з потрібної ноти Олексій. — Що сталося з цим Оцеолою Чінгачгуковичем?

— Ну, — повів далі Котя, — доплив він знову до буйків, а там взяв та й пірнув. Друзі на березі сидять, не переймаються — «пулю» пишуть. Морський офіцер таки, плаває, як тюлень… А його хвилину нема, дві, а тоді виринає й тягне за собою мертвого водолаза в легкому гідрокостюмі й з аквалангом. Кинув мерця на пісок, а сам — до своїх, сказав щось — один швидко вдягнувсь і бігом телефон-автомат шукати, дзвонити куди слід. А на труп роззяви витріщаються, цілий натовп зібрався. Мент прибіг, а вождь червоношкірих одягнувся вже, йому посвідчення — тиць! — і каже: «Я — командир секретного спецпідрозділу бойових плавців Північного флоту Військово-Морського флоту СРСР. На мене тільки-но був здійснений замах. Про такі випадки нам положено повідомляти куди слід. Ми вже повідомили, зараз приїдуть із контррозвідки». Мент як почув про контррозвідку — мало в штани не напудив, побіг до мерця і давай глядачів розганяти! Ну, тут військова комендатура наспіла, забрала й мерця, і наших відпочивальників.

І що ж, ви думаєте, з'ясувалося? Це один з рятувальників Гідропарку робив. Теж бойовим водолазом колись на флоті служив. Перевертав одинокого купальника догори лицем, той орієнтацію втратить, а його — на дно, а там чи багато треба, аби захлинувся… Тоді відтягне тіло у потаємне місце. Пошуки починаються, тут-то він і «знаходить» потопельника. Йому — премія, і від родичів інколи щось перепадає…Ну, класного підводного диверсанта таким простим прийомом не візьмеш: наш Віннету вивернувся, висмикнув у аквалангіста загубника, дав у шию, розбив борлак, коротше — вбив!

– І чого ж ти тепер боїшся, вбивцю-то порішили? — здивувався Шурко Шварцберг.

— Друзі-то його там залишилися, вгадай спробуй, що в них у голові! — гмикнув Котя з виглядом знавця. — Премії ж і їм хочеться.

— Премії за знайдених потопельників відмінили, — упевнено збрехав Олексій. Він і сам не знав, чи такі премії направду хоч колись були.

— Що, так і топив ні в чому не повинних людей? — дивом здивувалася Лена.

— А от таке якраз навіть дуже ймовірно, — авторитетно запевнила Оленка Ярова. — Знаєте, як безневинних людей у карти програють?

— Програють? — прийшла черга дивуватися вже Коті. — Хто програє?

— Звісно хто — бандити, — сказала дівчина. — У моєї тітки однокласник у карному розшуку працює, він і розповідав. Можуть місце в кінотеатрі програти. Скажімо, грають на п'ятий ряд восьме місце. Хто програє — сідає в залі позаду й під час сеансу довгою гострою швайкою через спинку вбиває глядача, що сидить на програному місці. Або грають на першу зустрічну людину… Кому не поталанить, бере ножа і йде шукати першого стрічного…

З теми вибору пляжу розмова непомітно з'їхала на легенди великого міста. Про щурів у фарші, хробаків у залізній бочці, з якої квас продають, негра, що полоскав сифілітичний член у склянці з газводою й був убитий за це випадковим таксистом, та китайські килими, що світяться вночі силуетом вождя Мао в труні, не розповідали — заяложено до моветону, й не вірив у це ніхто. А от про те, що в аптеці за трилітровий слоїк сушених комарів або чистого сигаретного попелу дають купу якихось стецових ніштяків, мало не сто рублів, чутки трималися вперто. От перевірити не вдавалося. Комахи чомусь не наловлювалися, а попіл в ході збору обов'язково ставав нечистим: то бичка хтось в банку кине, то плюне знічев'я…

— А в селі в моєї бабці було, — не витримав Сорока. — Мені знайомий мого брата розповідав.

Сорочиного брата Сергія знали всі — він був на три роки старшим від барабанщикових однолітків і з дитинства вважав нижчим від своєї гідності водитися з ними: так, кивне — означить, що помітив, не більше. Колись це зачіпало хлопців: ще б пак: такий козирний кент був цей Сергій. А потім і вони виросли й вирішили: хер, вибачайте, з ним, хоче виламуватися — хай, ми і без нього нехило спілкуємося. Але посилання на реального, відомого всім брата надавало оповідці вигляду достовірності.

— Ага, кіно в них знімали. Про війну, — розповідав Сорока. — За селом, в лісі. Німці там, партизани — таке. А літо, спека — як зараз. Ну, вони годину знімають, другу — десять дублів зробили. Всіх спрага мучить, водички кортить. Оголошується перерва, і тут виявляється, що питну воду забули. Режисер — репетувати. Жінка-помреж — в сльози. Кілька молодих акторів визвалися привезти і як були: в костюмах, в