Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

Я йшов коридором до виходу, і на мій подив, назустріч мені плентався Джон Москоу. Виявилося, що він весь цей час був там і спостерігав за тим, що відбувається в переповненій кімнаті разом із молодими юристами та помічниками.

Весь цей цирк, мабуть, затіяв він і все йшло не так, як він планував.

Зобразивши на обличчі посмішку і простягнувши йому руку, я сказав: "Привіт, Джоне". Коли ми зіткнулися з ним на симпозіумі в Кембриджі у 2010 році, він був сама приязність, а тепер, похнюпивши голову, мовчки шаркав повз.

Ми з Майклом пішли до найближчого суші-бару. Я спеціально взяв легкий обід, щоб не розслаблятися і не втрачати пильності, але водночас зберегти сили ще на п'ять годин цього юридичного катування.

Після повернення допит продовжився. До Цимрота повернулася впевненість, і він перейшов до іншої теми. Тепер він хотів з'ясувати, у яких країнах ми розслідуємо відмивання російських грошей, пов'язаних зі справою Магнітського.

Це запитання було дуже небезпечним. Я особисто брав участь у всіх наших контактах із правоохоронними відомствами і не міг відповісти: "Я не знаю", бо я знав. Чесна відповідь розкрила б кремлівським силовикам наші плани щодо російської "пральні" брудних грошей і допомогла б їм зірвати розслідування, що вели по всьому світу. Схоже, цим запитанням він досяг мети та поставив мене у скрутне становище.

Зовні я зберігав спокій, але всередині все тремтіло, і тільки я зібрався відкрити рота, як втрутився Пол Монтелеоні.

— Я прошу свідка не відповідати на це запитання, оскільки ця інформація не може бути публічною, — сказав він. Він посилався на закон про "таємницю слідства", що означало: будь-яка інформація, яка стосується попереднього кримінального розслідування, не підлягає розголошенню. Втручання Пола поставило хрест на всіх запитаннях на цю тему. Цимрот не зміг обійти його і рушив далі.

Надвечір його розчарування стало очевидним. Його помічники бігали сюди-туди, вишукуючи хоч щось, що допомогло б йому заманити мене в пастку. Його запитання ставали дедалі безглуздішими, але це не допомагало.

Ближче до кінця Цимрот запитав:

— Ви були у Білому домі 14 лютого 2014 року. Це ви пам'ятаєте?

— Ні, — твердим тоном відповів я. Я був у Білому домі лише один раз у житті, разом із татом 1999-го, коли президент Клінтон нагородив його Національною науковою медаллю.

Цимрот відразу ж пожвавішав. Він щось шепнув своєму помічникові. Той вибіг з кімнати та повернувся за кілька хвилин із коробкою, з якої дістав документ і передав його Цимроту. Той поклав його переді мною. Це був журнал обліку відвідувачів Білого дому. Він показав мені запис із моїм ім'ям, прізвищем та першою літерою по батькові й повторив:

— Чи була у вас зустріч у Білому домі 14 лютого 2014 року?

Цимрот подумав, що нарешті викрив мене на брехні.

— Ні, — відповів я спокійно. — Я був у старій адміністративній будівлі. — (Йдеться про будинок Ейзенгавера, урядову будівлю у комплексі Білого дому, але це не Білий дім.)

З того боку, де сиділи колеги Цимрота, почулося дружне зітхання. Цимрот відреагував так:

— Схоже, мені треба бути дуже обережним, ставлячи свої запитання, чи не так?

— Саме так.

Запитання закінчувалися, і допит завершили за дванадцять хвилин до закінчення відведених на нього семи годин. Майкл чемно запропонував їм продовжити, але Цимрот вичерпався.

Вже в ліфті Майкл усміхнувся та сказав: "Відмінна робота, Білле".

Коли я добрався до свого номера в готелі, то почував себе зовсім виснаженим. Я замовив собі китайську їжу навинос. Насолоджуючись монгольською яловичиною з коробочки, я уявляв, як біснуються Кациви та Весельницька, розпинаючи Джона Москоу та Марка Цимрота за те, що ті не принесли їм мою голову на блюдечку. Вони витратили мільйони доларів, а "Бейкер-Гостетлер" — безліч годин на нишпорення, переслідування і суди проти мене, і все марно.

Через кілька днів фірма "Бейкер-Гостетлер" звернулася до суду з проханням змусити нас передати їм документи, які вони справді дуже хотіли отримати, та провести мій повторний допит. Суддя Грієса неохоче призначив дату чергового слухання на кінець травня.

"Бейкер-Гостетлер" не підозрювали, що це і була пастка, в яку повільно заманював їх Майкл, і влетіли до неї з усієї дурної сили.

Як тільки відкрили слухання, Цимрот почав марнословити про те, що я не виконую рішення суду. Щоразу, коли він згадував моє ім'я, суддя Грієса нервово здригався. Але Цимрот не зважав і гнув свою лінію.

Зрештою все це так набридло судді, що він заволав:

— Уряд порушив справу. Пан Браудер не порушував її! — і продовжив на високій ноті: — [Ми] витратили достатньо часу та зусиль на пана Браудера.

На цьому все скінчилося, не встигнувши початися. Суддя Грієса заборонив усі подальші запити і допити та категоричним тоном порадив Цимроту перейти до основної справи, щоб рухатися далі.

Майкл мовчки споглядав за тим, що відбувалося, ніби чекав саме цього моменту. Він швидко встав і попросив суддю:

— Оскільки ми не є стороною справи, чи можемо бути вільними?

Він не хотів чекати, доки суддя Грієса передумає.

— Звичайно, можете.

— Дякую.

І Майкл пішов. Він не подав жодного клопотання, не надіслав практично жодного багатослівного листа та майже не виступав у суді. Його стратегія була дуже неординарною, але вона спрацювала! Це був ідеальний приклад юридичного джиу-джитсу. Він використав вагу наших опонентів, щоб укласти їх на лопатки.

Ось так Майкл Кім успішно вийняв стрілу з моєї шиї.

22. Володимир Кара-Мурза

Весна 2015 року Залишивши позаду хвилювання, пов'язані з допитом, я мав намір сфокусуватися на пошуку шляхів відплати вбивцям Бориса Нємцова. Борис був незамінним у просуванні та ухваленні закону Магнітського, і було б природно скористатися законом, щоб покарати тих, хто стояв за цим злочином.

Я був не єдиним, хто поділяв таку думку. Важливу роль у процесі застосування санкцій закону Магнітського відіграв Володимир Кара-Мурза. Саме він разом із дружиною та донькою Бориса був тієї фатальної ночі на Великому Москворецькому мосту.

З Борисом його пов'язувала міцна дружба. І попри те що Володимир із дружиною Женею та трьома дітьми жив у Ферфаксі, штат Вірджинія, він перебував у постійному контакті з Борисом: вони разом ходили в походи Росією, спілкувалися по роботі та на відпочинку. Борис був хрещеним батьком одного з дітей Володимира.

Як і Борис, Володимир повністю підтримував закон Магнітського. Саме за це він поплатився посадою шефа вашингтонського бюро російського телеканалу "Ар-ті-ві-ай" 2012 року. (Володимир починав працювати на "Ар-ті-ві-ай", коли цей телеканал був незалежним, але до 2012 року він перейшов під контроль Кремля.)

Ми познайомилися 2012 року в Оттаві, у канадському парламенті, де обидва виступали, лобіюючи канадську версію закону Магнітського. Володимир легко спілкувався з депутатами, легко переходив із французької на англійську, без жодного натяку на російську. За роки навчання в Англії — спочатку в середній школі в Лондоні, а потім у Кембриджському університеті — він зовсім позбувся російського акценту. Це по-справжньому талановита та харизматична людина. Щоразу, коли я його слухав, мені здавалося, що я слухаю молодого Нельсона Манделу чи Вацлава Гавела.

Так сталося, що 30 квітня 2015 року, за два з лишком місяці після вбивства Бориса, нам із Володимиром випала нагода виступити у Вашингтоні, щоб пояснити, чому необхідно застосувати санкції Магнітського проти вбивць Нємцова. Нас запросили виступити на дні пам'яті Бориса в Конгресі, у залі 2255 будівлі Палати представників Рейберна. Саме тут народжувався закон, який згодом назвали законом Магнітського. Це була та сама зала, де 2010-го я вперше виступав перед Комісією з прав людини Палати представників імені Томаса Лантоса, розповідаючи про вбивство Сергія.

У день пам'яті у залі були лише стоячі місця. Там були всі, від рядових співробітників до високопоставлених законодавців, серед них Стені Гоєр, другий за рангом демократ у Палаті представників, Еліот Енгель, член Комітету із закордонних справ Палати представників, і конгресмен Джим Мак-Ґоверн, перший прихильник закону Магнітського.

Цей день не був схожий на жодний з тих днів поминання, що залишилися в моїй пам'яті. Він не був схожим на поминки мами, які відбулися лише за тиждень до вбивства Бориса. І хоча її смерть була важкою втратою для нашої сім'ї, особливо для мого батька поважного віку, який залишився сам, все ж її смерть була неминучою частиною природного циклу життя. Промови того дня були переважно присвячені цілісності її життя. В них відчувався смуток, проте і моменти радості також спливали у спогадах рідних та близьких.

Але неминучість смерті як частини природного колообігу життя аж ніяк не співвідноситься з вбивством. Промови у день пам'яті Бориса були різні. У повітрі пливла скорбота, викликана його відходом, але переважав гнів. І ніхто не відчував це глибше і не передавав яскравіше ніж Володимир.

Людина з непомітною зовнішністю, з невеликою залисиною, насупленими бровами і акуратною борідкою, що чимось нагадувала молодого Леніна, він говорив завжди в одній стриманій тональності. Він розповідав про особисті принципи Бориса: про те, що той ніколи не зраджував своїх друзів та ідеалів, не ставив свої особисті інтереси вище за інтереси своєї країни, але насамперед про те, що Борис був абсолютно непідкупним — це був його єдиний "гріх" у країні, все життя якої ґрунтується на корупції.

Наприкінці свого виступу Володимир показав присутнім аркуш паперу з іменами восьми осіб, які, на його думку, несли відповідальність за підбурювання до вбивства Бориса і щодо яких мають бути застосовані санкції американського закону Магнітського.

Невдовзі після Володимира виступив і я, та подібно до нього закликав застосувати закон Магнітського у справі Бориса.

Того дня наше послання потрапило на благодатний ґрунт. Крім присутніх законодавців, там була одна людина, яка, можливо, відіграла важливішу роль у прийнятті закону Магнітського, ніж будь-хто інший у Вашингтоні, — співробітник Конгресу Кайл Паркер. Кайл — людина прямолінійна, яка не може терпіти жодних недоречностей, типовий представник штату Мен.