Читати книгу - "Жарт"

Дізнавшись, що я теж був колись партійний, Алексій почав трохи більше спілкуватися зі мною; якось він довірливо сказав мені, що мусить будь-що відбути це велике випробування, яке накинуло йому життя, і не зрадити партію. Потім прочитав вірш, якого він написав (хоч досі не писав віршів), коли дізнався, що його відправлять сюди. Там були такі рядки:

Плюйте на мене, товариші, бийте, мов того пса, по лапах.

І запльований, побитий, я залишуся, товариші, з вами

у партійних лавах.

Я розумів його, адже рік тому і я почував те саме. Проте зараз був уже не такий пригнічений: моя провідниця в повсякдення, Люція, вивела мене з тієї клятої зони, де з таким відчаєм потерпали сотні Алексіїв.

11

Поки хлопчисько-командир запроваджував у нашому підрозділі суворий режим, я сушив собі мізки над тим, як мені випросити звільнення в місто; Люціїні приятельки вже давно поїхали в село, а я цілий місяць не покидав розташування підрозділу; командир добре запам’ятав моє обличчя й моє прізвище, а в армії це найгірше, що може статися. Тепер він не оминав нагоди дати мені на здогад, що кожна година мого життя залежить від його примхи. Про звільнення годі було думати; вже на початку він заявив, що його матимуть лише ті, хто регулярно виходитиме на роботу в неділю; отож виходили всі; то було жалюгідне життя, бо ми не мали навіть одного дня без спуску до копальні, й коли хтось із нас урешті отримував звільнення до другої години ночі, то в неділю він був зморений і падав з ніг, коли йшов працювати.

Як і всі інші, я теж записався на ту недільну каторгу, що, зрештою, не давало жодної гарантії отримати звільнення, адже досить було недобре застеленого ліжка чи ще якогось ґанджу, щоб звести на пси оте недільне старання. Проте насолода владою знаходить вияв не лише в жорстокості, а й у милосерді (хоч це й рідко трапляється).

Отак минуло кілька тижнів, і хлопчисько-командир задля свого задоволення вирішив удатися до великодушності, тож я вже останньої миті дістав звільнення до міста на цілий вечір, причому за два дні до повернення Люціїних приятельок.

Я дуже хвилювався, коли стара вахтерка в гуртожитку записала мене в зошит і дозволила піднятися на п’ятий поверх, де я постукався в двері, що були наприкінці довгого коридору. Відчинилися двері, та Люція лишилася всередині, тож я бачив тільки кімнату, яка, на перший погляд, не мала нічого спільного з гуртожитком; враження було таке, наче переді мною приміщення, яке прибрали для якогось релігійного обряду: на столі пишався букет жоржин, коло вікна височіли два фікуси, і скрізь (на столі, на ліжку, на підлозі, за рамами) видніли зелені гілочки (як потім я дізнався, аспарагуса), наче тут чекали на приїзд Ісуса Христа на віслюкові.

Я пригорнув до себе Люцію (вона знай ховалася за відчиненими дверми) і поцілував. Вона була у вечірній сукні й у черевичках на високих підборах, які я подарував їй того ж таки дня, коли ми купили сукні. Поміж тією урочистою зеленню вона стояла, немов проповідниця.

Ми зачинили двері, й тільки тоді я помітив, що опинився у звичайнісінькій кімнаті гуртожитку і що під тим зеленим опорядженням криються лише чотири залізні ліжка, чотири обшарпані столики в узголів’ях, стіл і три стільці. Та це нітрохи не применшило піднесеності, яка охопила мене, коли Люція відчинила двері: за цілий місяць мене нарешті відпустили на волю на кілька годин; але тут іще одне було: за цілий рік я знову опинився в кімнаті людської оселі; подих інтимності огорнув мене своїм п’янким духом, і був він такий потужний, аж мало з ніг мене не повалив.

Досі під час усіх прогулянок із Люцією відкритий простір поєднувався у мені з казармою і тією долею, яка мене спіткала; невидимі потоки повітря, що струмували довкола нас, неухильно провадили мене до ґратчастої брами, де було написано: «Служимо народові»; таке було враження, ніби на світі немає місця, де я бодай на мить перестав би «служити народові»; за цілий рік я жодного разу не побував у чотирьох стінах приватного помешкання.

То була геть незвичайна ситуація; виникло враження, буцім на три години я здобув цілковиту свободу; міг, наприклад, беззастережно (всупереч усім армійським приписам) скинути не лише пілотку й ремінь, а й гімнастерку, штани, черевики, все, і навіть міг потоптатися по них, якби захотів; що завгодно міг утнути, і ніхто цього не побачив би; до того ж у кімнаті панувало приємне тепло, й ота теплінь і свобода ударили мені в голову. Я обняв Люцію й повів до ліжка, прикрашеного зеленню. Ці галузочки на ліжку (застеленому сірою вояцькою ковдрою) зворушили мене. Не міг тлумачити я їх інакше, ніж весільні символи; у голові мені спливла (і схвилювала мене) думка, що в Люціїній невинності несвідомо відлунювали найдавніші звичаї, тож вона вирішила попрощатися зі цнотою в обстановці врочистої літургії.

Минув якийсь час, аж я помітив, що Люція хоч і цілує та обіймає мене, але робить це з очевидною нехіттю. Хоч вуста її й були палкі, проте вона не розтуляла їх; хоч пригорталася до мене всім тілом, та коли я сягнув рукою під її спідницю, щоб відчути пальцями шкіру поміж ногами, вона вивільнилася з обіймів. Я зрозумів, що того поривання, в яке я хотів наосліп поринути з нею, вона не поділяє; пам’ятаю, тоді в мене (я перебував у Люціїній кімнаті насилу п’ять хвилин) від розчарування аж сльози на очах закипіли.

Отож посідали ми одне біля одного на ліжку (ламаючи під собою ті бідолашні гіллячки) і почали розмовляти. Через якусь часину (розмова затяглася) я спробував знову обняти її, але вона запручалася; тоді я почав боротися з нею, проте незабаром збагнув, що то було не втішне вовтузіння закоханих, а справжнісінька сутичка, що могла звести нашу дружбу до якоїсь мерзоти, тому що Люція насправді боронилася, запекло, майже з відчаєм. Тим-то нічого мені й не залишалося, як припинити це.

Тоді я почав шукати слова, щоб переконати її, почав говорити, казав, що, звісно ж, я кохаю