Читати книгу - "Дім, в якому…"

У чорному лісі василісків небагато. Вони майже виродилися, не в кожного погляд є смертоносним. Але якщо забрести якомога далі вглиб, туди, де кора дерев покрита сяйливим фіо­летовим мохом, оскільки вони не бачать світла, — там уже можна зустріти справжнього. Тому туди ніхто не ходить, а з-між тих, хто пішов, мало хто повернувся, а з-між тих, котрі повернулися, ніхто не зустрічав василіска. То звідки тоді ми знаємо, що вони там є?..

Мене штурхнули.

— Егей, твоя черга. Давай, розкажи що-небудь…

Я потер лице. Липкими пальцями. Й облизав їх. Сонний дурман відносив мене місячною рікою. Просто в обійми криворогих.

— Не можу, — чесно зізнався я. — Не знаю нічого подібного на ці історії. Я вам усе зіпсую.

— Тоді давай склянку.

Я простягнув склянку в бік голосу:

— «Хвойного», будь ласка. Але якомога менше. У вухах шумить, — я наполягав на «Хвойному», тому що три інші пляшки Табакі при мені зі зловісною посмішечкою доливав із банки з чилійськими перчиками, і я не був певен, що виживу, коли спробую те, що в результаті вийшло.

— А тут і так майже не залишилося. Ти, дивися, не засни. У Ніч Казок не можна спати. Це неввічливо.

— І часто у вас бувають такі ночі?

— Чотири рази на рік. Посезонно. А ще — Ніч Монологів, Ніч Снів і Щонайдовша Ніч. Ці — по одному разу. Дві з них ти вже пропустив.

Мені віддали склянку.

— Ніч Великого Гуркоту — коли Горбач гепається зі своєї верхотури, — продовжував бубоніти голос. — Ніч Жовтої Води, коли Лері згадує дитячі звички… До речі, перевірте його. Він уже пропустив два кола…

Десь у ногах ліжка почали перевіряти Лері. Судячи з охання та стогонів, які долітали звідти, він спав.

— Штрафна оповідка з тебе, сплюху, — сказали йому.

Лері позіхнув, як тигр, і довго мовчав.

— Одне симпатичне дівча якось раз потрапило під потяг, — долинуло нарешті сипко та безнадійно.

— Годі, заткнися. Можеш спати далі.

Із блаженним схлипом Лері повалився кудись, звідки його були випорпали, і моментально захропів. Я засміявся. Там, де я облився, сорочка липнула до тіла. Магнітофон палахтів червоним оком.

…якщо Волохатій треба щось почути, вона робить дірку в стіні, а якщо їй треба щось побачити, вона посилає щурів. Народжується вона в фундаменті дому, і живе, доки дім не повалиться. Чим дім старший, тим Волохата більша та розумніша. У неї бувають свої улюб­ленці. Тим, кого вона любить, на її території добре, спокійно, а решті — навпаки. Древні називали її духом вогнища і робили їй подарунки. Вважалося, що вона захищає від нечистої сили й лихого ока…

Цікаво, чия це історія? Я не впізнавав голосу оповідача. Мені навіть здалося, що світло вимкнули спеціально, щоб мене заплутати й запаморочити. І казки розповідають зміненими співучими голосами з тією ж метою.

…тому що з тої, власне, пори, як рицар прибив на стіну парадної зали двоголовий череп, на нього впало прокляття дракона. Найстарший син його роду став народжуватися на світ із двома головами. Розповідали, правда, і не таке. Нібито зовсім не рицар переміг дракона у тому давньому бою, а дракон — рицаря, і що в замку відтоді поселився сам ящір у людській подобі, через те й не давав він кривдити своїх двоголових синів і любив їх більше, ніж одноголових…

Крик жаби-повитухи страхітливий і чутний здалеку. Якщо не знати, нізащо не повіриш, що кричить усього лише жаба. Яйця вона запорпує поміж вологого листя та присипає землею. Шукати їх треба там, де вогко, біля найстаріших дерев. Коли вилуплюється маленький василіск, шкаралупа яйця починає диміти. Але обливати її водою й гасити не можна, це на біду. Треба дочекатися, поки вона сама дотліє. Чорні лусочки, які залишаються, приносять удачу, якщо зашити їх у шкіру чи замшу та носити, не знімаючи…

— Я б не відмовився від такої шкаралупи, — пробурмотів я, змагаючись зі сном. — Ні в кого не завалялася? Водяться тут мисливці за шкаралупою василісків?

Довкола засміялися.

— А черепа двоголового дракона тобі не треба? — обурився Табакі. — Бач, який прудкий дітвачок!

— Ні. Черепа не треба. Не хочу стати жертвою прокляття.

— Але трохи безплатної удачі тобі не завадить? — уточнив невидимий спец по василісках.

— Кому може завадити удача?

— Тоді візьми. Але пам’ятай: тепер на тобі часточка Темного Лісу. Будь бездоганним у своїх бажаннях.

Чиїсь руки шурхнули по моєму волоссі. Я трохи підняв голову, витягнув шию — тут же по ній ковзнув мішечок на шнурку.

Довкола почали обурено галасувати, не схвалюючи везіння, котре випало на мою долю.

— Чорт знає що! — крикнув Табакі.

Об мою потилицю вдарилося щось маленьке, але прицільно кинуте. Четвертинка яблука, як виявилося.

— Сто років тут живу, розважаю всіх, як проклятий, з ранку до ночі, весь обтріпався і висох, та жодна собака ще не пропонувала мені поносити шкаралупу василіска! Ось вона, вдячність за всі мої старання, за всі роки терзань!

— Та ти ж і не просив, — м’яко заперечив дарувальник амулета.

По легкому дрожу, який нараз мене охопив, я вгадав у ньому Сліпого. Хоч голос був ніби й не зовсім його.

— От же псяче лайно! — зметнувся Табакі. — Невже, щоб тебе поважали, треба канючити та випрошувати? Де справедливість, я вас питаю?

Чи то він і справді був до глибини душі засмучений, чи то неабияк прикидався. Так чи інакше, мені стало ніяково.

— Хочеш, дам поносити? — я вже, було, взявся за шнурок…

— Ще чого! — верескнув він. — Чужий амулет! Та ти геть зовсім здурів, голубчику! Краще вже відразу подаруй мені клятий драконячий куприк!

— До речі, про драконів, — втрутився Сфінкс. — Ми перервалися. Як там щодо двоголових?

— Та ніяк, — клацнула запальничка; Лорд закурив, освітивши підборіддя. — Я останній син у цьому ідіотському роді. Як бачите, в мене лише одна голова. Тобто ми виродилися до чортиків, про що я нітрохи не жалкую.

Трохи ошелешений таким закінченням казки, я засміявся.

— Круто. То це було прокляття — чи сам дракон?

Кінчик сигарети прокреслив у повітрі тліючий зигзаг.

— Без поняття. Знаю тільки легенду, та що на гербі в нас двоголова ящірка з ідіотським виразом обох морд.

— У тебе є герб?

— На кожній хустинці й на кожній шкарпетці, — з відразою зізнався Лорд. — Я їх гублю-губ­лю, а вони раз по раз знаходяться. Можу подарувати на пам’ять одного й другого в десяти екземплярах, плюс запальничку. А тепер давайте про що-небудь інше. Що там із цими нещасними придурками, які пливуть по ріці?

— Хтозна, — відповів Сфінкс. — Пливуть собі. Може, десь причалюють, а може, таки справді їх забирає Місяць. Річ же не в них, а в тій річковій воді…

— «Місячна дорога»! — охнув Табакі. — Так я і знав, що це про неї, про ріднесеньку!

Я подумки повернувся до початку казки: «той, хто встигне її випити, стане зовсім дурненьким», і вже збирався запитати, чому ж у такому разі Лорд таким не став, коли його рука застережливо стиснула мій