Читати книгу - "Престиж"

Моя мати носила ім’я Дженніфер, хоча вдома батько завжди називав її Дженні. Вони познайомилися, коли він працював у Міністерстві закордонних справ, де перебував упродовж Другої світової війни. Батько не був професійним дипломатом, але за станом здоров’я мусив піти на цивільну службу. В університеті він вивчав німецьку літературу, а в тридцяті роки жив у Лейпцигу, що було розцінено британським урядом як корисний досвід для воєнних часів. Йому, очевидно, доручали переклад перехоплених розвідкою наказів Верховного ­командування Німеччини. Батьки познайомилися в 1946, коли подорожували поїздом із Берліну до Лондону. Мама була медсестрою — вона поверталася додому після закінчення терміну служби в західній зоні окупації в столиці Німеччини.

Вони одружилися в 1947, і приблизно тоді батька звільнили з Міністерства. Подружжя оселилося тут, у Колдлоу, де згодом народилися ми з сестрою. Я мало що знаю про період, що передував нашій появі на світ, і мені невідомо, чому батьки так довго не мали дітей. Вони багато подорожували, але я підозрюю, що їх спонукало не стільки похвальне бажання побачити різні країни, скільки потреба уникнути рутини. Їхній шлюб ніколи не був зразковим. Наприкінці п’ятдесятих мати ненадовго покинула його. Багато років по тому я ді­зналася про це, випадково підслухавши її розмову з сестрою — моєю тіткою Кароліною. Моя сестра Розалі народилася 1962 року, а я — слідом за нею, 1965-го. Батькові було майже п’ятдесят, а матері — близько сорока.

Як і більшість людей, я невиразно пам’ятаю раннє дитинство. Пригадую, що в будинку завжди було холодно і я повсякчас промерзала до кісток, хоч би скільки ковдр і гарячих грілок мама залишала на ліжку. В моїй пам’яті, ймовірно, постає одна зима, один місяць чи один тиждень якоїсь зими, але навіть зараз мені здається, що так було з давніх-давен. Наш будинок неможливо утеплити взимку — із жовтня до середини квітня долиною дме пронизливий вітер. Сніг не сходить майже три місяці. Зазвичай ми отоплювали (й досі це робимо) дровами з дерев, що росли на території маєтку, хоча дрова — малоефективне паливо на відміну від вугілля чи електрики. Мешкали ми в маленькому ­флігелі в ­бічному крилі, тож я навіть не здогадувалася про справжні розміри будинку.

У віці восьми років мене відіслали вчитися до школи-інтернату для дівчат поблизу Конглтону, а перші роки життя я провела вдома, з мамою. Коли мені виповнилося чотири, батьки влаштували мене в дитячий садок у селищі Колдлоу, а згодом я відвідувала початкову школу в сусідньому селищі Болдон, розташованому на шосе, що веде до Чапел. До школи і назад мене відвозили на чорному батьківському «стандарті», яким обережно керував містер Стімпсон. Цей чоловік і його дружина були нашими єдиними слугами. Раніше батьки утримували численну челядь, але все змінилося через війну. З 1939 до 1940 року в маєтку поселили біженців із Манчестеру, Шеффілду й Лідсу, а також збудували школу для дітей. У 1941-му основна частина будівлі була реквізована Королівськими військово-повітряними силами, і відтоді ми там не проживаємо. Наразі я займаю один лише флігель, де минуло моє дитинство.

ІІІ

Якщо домочадці готувалися до того прийому, нас із Розалі ніхто не попередив. Ми дізналися лише тоді, коли побачили незнайомий автомобіль і Стімпсон пішов відчиняти парадні ворота. За тих часів у будинку розміщалася Рада графства Дербішир — згідно з її вимогою, ворота мали бути зачинені на суботу та неділю.

До будинку під’їхала машина «міні». Фарба облізла, передній бампер постраждав від якогось зіткнення, а вікна вкрилися іржею. Ми не звикли до таких автомобілів, адже батьки товаришували з поважними й заможними людьми попри те, що наша родина переживала важкі часи.

Чоловік, який сидів за кермом, озирнувся, взяв на руки маленького хлопчика, що спав на задньому сидінні, і притиснув його до плеча. Ми з Розалі спостерігали за тим, як Стімпсон ввічливо провів їх до дверей і повернувся забрати багаж. Аж тут нам звеліли спуститися і привітатися з гостями. Усі зібралися у вітальні. Батьки були пишно вбрані, наче готувалися до урочистостей. Новоприбульці одяглися значно скромніше.

Нас офіційно відрекомендували. Відвідувача звали Клайв Борден, а його сина — Ніколас чи просто Нікі. Хлопчику було років зо два, тобто він був на три роки молодший від мене і на п’ять років молодший від моєї сестри. Місіс Борден не було видно, і причини її відсутності не називали.

Згодом мені вдалося розвідати більше інформації про цю родину. Приміром, я знаю, що дружина Клайва Бордена померла невдовзі після народження сина. Її дівоче ім’я — Діана Рут Еллінгтон, вона походила з Гетфілду, графство Гардфоршир. Ніколас був її єдиною дитиною. Що ж стосується Клайва Бордена, він — син Ґрема, а той — син ілюзіоніста Альфреда Бордена. Відтак Клайв Борден є онуком запеклого ворога Руперта Енджера, а мій ровесник Нікі — його правнуком.

Зрозуміло, що тоді ми з сестрою нічого не відали. За кілька хвилин мама попросила нас відвести Нікі до дитячої кімнати й показати йому наші іграшки. Ми — добре виховані дівчинки — беззастережно підкорилися. Місіс Стімпсон як завжди доглядала за нами.

Можна лише здогадуватися про те, що відбувалося між дорослими, але решту дня вони були заклопотані. Клайв Борден приїхав після ланчу, а ми — троє дітей — бавилися до пізнього вечора. Місіс Стімпсон невтомно розважала нас — давала можливість погратися, доки нам було цікаво, а коли ми втомлювалися, читала вголос або вигадувала щось нове. Вона водила нас до вбиральні, приносила їжу і напої. Ми з сестрою мали дорогі іграшки; попри дитячу наївність, нам стало ясно, що Нікі не звик до таких розкошів. Зараз, озираючись на минуле, я розумію, що дівчачі ляльки не викликали особливого захоплення у дворічного хлопчика. Хай там що, а ми якось скоротали той довгий день і, наскільки я пам’ятаю, жодного разу не сперечалися.

Про що ж розмовляли наші батьки внизу?

Гадаю, ця зустріч була черговою спробою владнати конфлікт, розпочатий нашими предками. Не знаю, чому вони, тобто ми, не могли забути й поховати минуле. Певно, якась глибоко укорінена потреба змушувала обидві сторони роздмухувати давню сварку. Невже когось цікавили — тоді або зараз — двоє ілюзіоністів, ладних вчепитися в горлянку один одному? Хоч би якими сильними були взаємна злоба, ненависть і заздрість двох старих, хіба це могло стосуватися далеких родичів і потомків, що мали інші клопоти й жили власним життям? Із позиції здорового глузду все просто й очевидно, але кревна ворожнеча не підлягає раціональному осмисленню.

Що ж до Клайва Бордена, він не прислухався до здорового глузду незалежно від того, як склалася доля його діда. Мені було важко роздобути інформацію про нього. Я встановила, що він народився у західній частині Лондону. Його дитинство було звичайним, якщо не брати до уваги захоплення спортом. Після закінчення школи він вступив до коледжу, але полишив навчання на другому курсі. Впродовж наступних десяти років Борден вів кочовий спосіб життя, часто ночував у друзів та родичів. Кілька разів його заарештовували за пияцтво й порушення громадського порядку, проте він прихитрився уникнути кримінальної відповідальності. Вважаю­чи себе актором, він вряди-годи підробляв на зйомках фільмів статистом