Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Те, що нацизм — це лише фашизм, а фашизм, зі свого боку, витвір капіталістичного егоїзму в кризовий момент, було марксистською догмою та радянською офіційною доктриною. Відповідно, радянська влада мало зважала на виразно расистський бік нацизму та його геноцидні наслідки, натомість зосередившись на арештах і позбавленнях майна підприємців, заплямованих чиновників, учителів та всіх тих, хто був винний у захисті інтересів соціального класу, який нібито підтримував Гітлера. У цьому радянське нищення нацистської спадщини в Німеччині нічим принципово не відрізнялося від тих суспільних трансформацій, які втілював Сталін в інших частинах Центральної та Східної Європи.

Опортуністична політика совєтів стосовно колишніх нацистів була виявом слабкості. В окупованій Німеччині комуністи не мали сильного руху, а їхня поява на хвості в Червоної армії навряд чи сприяла зростанню прихильності до них. Єдине, що могло дати їм політичну перспективу, окрім насильства та виборчих маніпуляцій, — це апелювання до прорахованого особистого інтересу. На сході та півдні комуністи досягали цього, заохочуючи вигнання етнічних німців та позиціонуючи себе як гарантів і захисників нових (польських, словацьких, сербських) загарбників спорожнілих німецьких ферм, підприємств і квартир. Звичайно, у самій Німеччині це було неприйнятно. В Австрії місцева комуністична партія під час виборів наприкінці 1945 року припустилася помилки, відмовившись від потенційно визначальної підтримки нацистів молодших чинів та колишніх членів партії. Цим вона прирекла комунізм у післявоєнній Австрії на поразку. У Берліні цей урок засвоїли. Тож Комуністична партія Німеччини (KPD) вирішила запропонувати свої послуги та захист мільйонам колишніх нацистів.

Обидва підходи — доктрина та розрахунок — не обов’язково суперечили один одному. Певна річ, Ульбріхт і його колеги вважали, що шлях до очищення Німеччини від нацизму лежить через соціально-економічні перетворення. Особиста відповідальність чи моральне перевиховання не надто їх цікавили. Та водночас вони розуміли, що нацизм — це не чари, якими оповили безневинний німецький пролетаріат. Німецький робітничий клас, як і німецька буржуазія, не впорався зі своїми обов’язками. Але саме з цієї причини, за вдалого поєднання батога і пряника, у нього було більше шансів пристосуватися до комуністичних ідеалів. Та й у будь-якому разі влада в Східній Німеччині (власне, як і в Західній) практично не мала вибору: як іще вони могли дати раду з країною, не вдаючись до допомоги колишніх нацистів?

Тож, з одного боку, радянські окупаційні сили звільнили з роботи колосальну кількість колишніх нацистів (520 тисяч станом на квітень 1948 року) та призначили «антифашистів» на адміністративні посади в зоні своєї окупації. З іншого, німецькі комуністичні лідери активно заохочували тих колишніх нацистів, чиє минуле не було надто скомпрометоване в очах громадськості, приєднатися до їхніх лав. Цілком очікувано, що вони досягли значних успіхів. Колишні нацисти тільки й чекали нагоди відхреститися від минулого та пов’язати свою долю з переможцями. Як члени партії, місцеві чиновники, шпигуни та поліцейські, вони змогли напрочуд добре пристосуватися до потреб комуністичної держави.

Зрештою, нова система була дивовижно подібною до попередньої: комуністи просто взяли під контроль нацистські утворення на кшталт трудових фронтів чи районних політичних наглядачів та дали їм нові назви й нових очільників. Однак здатність колишніх нацистів до пристосування була наслідком їхньої вразливості до шантажу. Радянська влада була готова домовлятися зі своїми колишніми ворогами, щоб напустити омани щодо природи й масштабів нацизму в Східній Німеччині, стверджуючи, що капіталістична та нацистська спадщина Німеччини обмежувалася західною зоною, а майбутня Німецька Демократична Республіка була краєм робітників, селян та антифашистських героїв. Але вони також багато чого знали і в разі потреби могли навести докази з нацистських досьє. Тож із торгівців чорного ринку, воєнних спекулянтів та колишніх нацистів усіх ґатунків виходили бездоганні, дуже вмотивовані догодити владі комуністи.

Станом на початок 1950-х років більше половини ректорів східнонімецьких закладів вищої освіти були колишніми членами Нацистської партії. Через десять років те саме можна було сказати про 10% депутатів парламенту. Новоутворена Штазі (державна служба безпеки) перейняла не лише цілі й методи нацистського Гестапо, а й працевлаштувала багато тисяч його працівників та агентів. Політичних жертв комуністичного режиму — нової влади — часто обвинувачували за парасольковим принципом як «нацистських злочинців»; їх арештовували колишні нацистські поліцейські, судили такі самі судді й охороняли вартові колишніх нацистських таборів у тюрмах і концтаборах, створених нацистами та привласнених новою владою.

Легкість, із якою окремі особи та цілі інституції відкидали нацизм чи фашизм та наверталися до комунізму, не була унікальною рисою, притаманною тільки Східній Німеччині, — хіба що за масовістю. Рух Опору в Італії прихистив чимало колишніх фашистів різних мастей, та й після війни Італійська комуністична партія досить м’яко ставилася до своїх потенційних прихильників, які мали фашистське минуле. У післявоєнній Угорщині комуністи відкрито загравали з колишніми членами фашистської Партії схрещених стріл — настільки, що навіть запропонували їм підтримку у справах проти євреїв, які намагалися повернути втрачену власність. У Лондоні під час війни словацьких комуністів Владо Клементіса та Евгена Льобля переслідували радянські агенти, завербовані із представників довоєнних чеських фашистських партій. Свідчення цих агентів використовували проти них у показовому судовому процесі десять років по тому.

На нацистське чи фашистське минуле населення в обмін на післявоєнні політичні послуги закривали очі не лише комуністи. В Австрії колишні фашисти часто ставали улюбленцями західних адміністрацій і отримували дозволи працювати в журналістиці та інших відповідальних галузях: їхній зв’язок з корпоратистським авторитарним режимом довоєнної Австрії був нейтралізований нацистським вторгненням і загалом переконливою й дедалі дужчою антипатією до лівацтва. Об’єднаний воєнний уряд на прикордонній території на північному сході Італії захищав колишніх фашистів та колаборантів, більшість із яких вимагала видати Югославія, тоді як західні спецслужби повсюдно вербували досвідчених і добре поінформованих колишніх нацистів (зокрема й «ліонського м’ясника», офіцера Гестапо Клауса Барбі) з перспективою використати їх у майбутньому — не в останню чергу проти колишніх нацистів на службі в совєтів, яких їм було легко ідентифікувати.

У своєму першому офіційному зверненні до парламенту Федеративної Республіки Німеччина 20 вересня 1949 року Конрад Аденавер сказав про денацифікацію й нацистську спадщину таке: «Уряд Федеративної Республіки переконаний, що багато хто вже суб’єктивно спокутував свою провину, яка не була тяжкою, а тому, щоб залишити минуле позаду, має намір вибачати таких осіб у тих випадках, коли це видається прийнятним». Без сумніву, чимало