Читати книгу - "Поетика"

трагедії Софокла. В грецькій міфології Антігона — дочка царя Едіпа і його матері Іокасти. Вона не побоялася порушити наказ фіванського царя Креонта, поховала труп свого брата Полініка, який організував похід семи вождів проти Фів і загинув у поєдинку з братом Етеоклом. За це з наказу Креонта її замурували в підземеллі, де вона кінчає життя самогубством. Трагічний конфлікт, зображений в «Антігоні», полягає у протиріччі між обов’язком людським і державним, у протесті особистості проти насильства деспотичного володаря над людськими почуттями.

92

8 Гемон — наречений Антігони, дочки Едіпа. Коли Гемон не зміг домогтися у батька, правителя Фів, Креонта, пробачення для Антігони, він, відходячи, заявив: «Якщо вона загине, то смерть спричинить іншу загибель». Арістотель неправильно розуміє ці слова як погрозу на адресу батька, а насправді Гемон мав на думці самогубство. І дійсно, в трагедії Софокла «Антігона» Гемон, дізнавшись про смерть Антігони, на очах батька заколов себе біля тіла нареченої.

93

9 Кресфонт — потомок Геракла, один із вождів дорійців, коли вони займали Пелопоннес. Потім Кресфонт, уже як цар Мессенії, був убитий разом з синами. Наймолодшого сина, Телефонта, врятувала мати, Меропа, відправивши його до Етолії. Сама вона змушена була вийти заміж за Поліфонта — вбивцю Кресфонта. Телефонт, підрісши, прибув до Мессенії, щоб помститися за смерть батька, але мало не загинув від руки Меропи, яка тільки в останню хвилину впізнала сина. Далі обоє підготували помсту. Арістотель має на увазі трагедію Евріпіда, від якої до нас дійшли невеликі уривки. Хоч головним героєм трагедії не є Кресфонт, названа вона його ім’ям тому, що в пролозі з’являлась тінь Кресфонта.

94

10 Евріпід, «Іфігенія в Тавріді», в. 1271.

95

11 Гелла — дочка охроменського царя Афаманта і богині Нефели. Тікаючи від переслідувань мачухи разом з братом Фріксом на золоторунному барані, впала в море і втонула. Море потім одержало її ім’я (Геллеспонт — море Гелли). Автор трагедії, про яку згадує Арістотель, невідомий.

96

12 Антична трагедія зображає, головним чином, трагічні конфлікти в царських родинах («Орестея», «Цар Едіп», «Антігона» тощо). Чимало сімейних конфліктів показав у своїх трагедіях Шекспір («Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Отелло»). Сімейні конфлікти зображують багато сучасних драматургів.

97

13 Див. прим. 5 до розд. IX.

98

1 Жінка в старогрецькому суспільстві не брала участі в політичному житті. Афінська жінка була майже затворницею. «…Для афінянина, — пише Енгельс, — вона справді була, крім дітородіння, не чим іншим, як старшою служницею, чоловік віддавався своїм гімнастичним вправам, громадським справам, від участі в яких жінка була усунена» (Ф. Енгельс. Походження сім’ї, приватної власності і держави. К.: Держполітвидав, 1951, с. 58).

99

2 Арістотель у своїх творах, зокрема в «Політиці», виступає ідеологом і захисником рабовласницького ладу, вважаючи рабство природним явищем в історії людства. На думку Арістотеля, «сама природа влаштувала так, що і фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації рабів; в останніх тіло міцне, вільні ж люди тримаються прямо і не здібні для виконання подібного роду робіт; зате вони здатні до політичного життя…» («Політика», І, 2). У раба, за Арістотелем, на першому плані стоїть тіло, а у вільної людини — душа. Раб для Арістотеля — говорячий інструмент. Без використання праці рабів Арістотель не уявляв собі грецького суспільства.

100

3 Менелай — міфічний цар Спарти, брат Агамемнона, чоловік Єлени, один з героїв Троянської війни. Евріпід, всупереч міфу, зобразив його в трагедії «Орест» як егоїстичну і віроломну людину. Очевидно, така концепція була продиктована міркуваннями політичного характеру: трагедія «Орест» була поставлена в 409 p., коли йшла війна Афін із Спартою, а Менелай був спартанець.

101

4 «Скілла» — важко встановити, який твір має на увазі Арістотель. Одні вчені припускають, що тут йдеться про однойменний дифірамб Тімофея Мілетського, інші гадають, що треба вважати автором Евріпіда, оскільки в даному місці мова йде про трагедії Евріпіда. У згаданому Арістотелем творі Одіссей, зустрівшись з морською потворою Скіллою, яка проковтнула мореплавців, поводився як боягуз: стогнав, плакав, а флейтист смикав корифея хору за полу, щоб наочно показати, як Скілла тягне Одіссея.

102

5 «Меланіппа розумна» — трагедія Евріпіда, яка не дійшла до наших днів. Її героїня Меланіппа виголошувала софістичну тираду, захищаючи свій зв’язок з Посейдоном. В образі Меланіппи Евріпід показав жінку великої мудрості.

103

6 «Іфігенія в Авліді» — трагедія Евріпіда про дочку Агамемнона і Клітемнестри. Греки повинні були принести її в жертву для щасливого відплиття під Трою. Слабосила Іфігенія спочатку благає у батька пощади, потім, зрозумівши, що від неї залежить успіх походу на Трою, добровільно виявляє готовність принести себе в жертву для загального добра. Арістотель вважає таку поведінку непослідовною, в той час, як така переміна психологічно можлива. Взагалі, характер трагічного героя в античній драматургії досить статичний, однолінійний. Антична трагедія майже не зображає героїв такої складної психології, як, наприклад, у Шекспіра. Герой античної трагедії виступає переважно з готовим характером. (Див.: В. Ярхо. Образ человека в греческой литературе и история реализма. «Вопросы литературы», 1957, № 5). Образ самовідданої Іфігенії в згаданій п’єсі — один із кращих в галереї жіночих образів Евріпіда. «Іфігенія в Авліді» послужила основою для однойменної трагедії французького трагіка Расіна (1674 p.).

104

7 Арістотель має на увазі спеціальний пристрій, щось на зразок підйомного крана, за допомогою якого над сценою з’являлись боги. Прийом появи бога на машині в трагедії називається deus ex machina (лат.) — «бог з машини». За допомогою такої машини «втекла» з Корінфа Медея в запряженій драконами колісниці (Евріпід, «Медея», в. 1321 і далі).

105

8 В «Іліаді» (II, 155 і далі) Афіна протистоїть намірові греків зняти облогу Трої і відплисти додому.

106

9 В трагедії Софокла «Цар Едіп» розповідається про вбивство Лая та розв’язання загадки Сфінкса — про події, які відбуваються поза трагедією.

107

10 Можливо, про це говорилось у творі Арістотеля