Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Розділ 12. Повернення Вамби

Це був той самий вечір, коли моє життя, здається, вдарилось об стіну, як той іграшковий гелікоптер. Можна, звичайно, говорити, що у цьому роль і призначення іграшкових гелікоптерів, так само як і паскудних життів — битись головою об стіну, аж поки не потріскає — голова або стіна, та все ж… добре було б мати поруч когось, хто знає, як буває паскудно, когось, кого називають справжнім словом «друг», а не віртуальним «френд», діловим «колега» чи незначущим «приятель».

Не те щоби у мене не було нікого більш-менш близького. Агуніка частково замінила мені ту діру, що утворилася, коли з мого життя, давним-давно, зникла Лізка. Агуніка давала мені книжки, і ми потім листувалися в скайпі, ділились чимось, іноді ніби важливим, частіше — ні… Сміялись з шефа і з того, що Толік закоханий у Лєночку, але де там… Лізка не обговорювала б таких речей ні за що у світі. Лізка була ідеальна, і тому не могла існувати. Тому і не існувала більше — принаймні, в моєму вимірі. Я не порівнював тоді, я взагалі про минуле не думав, просто помітив якось, що є якась чи то діра, чи то фантомний біль — чогось чи когось такого немає поруч, потрібного. Щось промайнуло, коли Агуніка скинула мені декілька поезій. Хороші поезії, правильні такі, без недоліків і нерівностей, як здорове серцебиття, як сама Агуніка. «Цавет Танем» — це ж мені читала… А неважливо, хто читав. Було колись.

Я сидів — і на дивані, і в Інтернеті одночасно. Ноутбук приємно грів коліна, і якось добре, по-домашньому дзвеніли тарілки на кухні. Я саме перекидався з Агунікою черговими філософсько-беззмістовними фразами про офісне життя, коли скайп просигналізував щось неймовірне:

«Vambo1989 хоче додати вас до списку контактів. Прийняти?»

Прийняти? Ні, не прийняти — здуріти. Здуріти! Vambo1989! Ну хто ще, скажіть, це міг бути?

Я прийняв. Декілька фраз. Де зустрінемось? Я глянув адресу на гугл-картах, тихо прослизнув повз кухню і втік…

І вже через півгодини у барі, одному із тих, у які частіше заглядають після роботи інтелігентні українські сантехніки, ніж пустоголові менеджери з продажу реклами, де на дзеркальних поличках за спиною тьоті Люби-барменші самі лише найкращі взірці горілчаного виробництва і один — о Боже — коньяк «Жан-Жак» — саме в такому барі я сидів напроти араба, на вигляд десь років сорок (але чи я розбираюсь у віці арабів?), пив той-таки багатозірковий «Жан-Жак» і не вірив…

Не вірив, що все це могло статись з моїм другом, друзями… Пропускав повз вуха, як він весь цей час мріяв помститись кривднику Лізи, як це стало сенсом його життя, тим, що тримало і не дало зламатись у спеціалізованому виховному закладі для маленьких звірів з особливо тяжкими… Як, коли вийшов, то геть забув про помсту, бо треба було виживати, а грошей не було і на кусень хліба, і житла не було, і нічого взагалі. Як прийшов на могилу до дядька і матері — могили були його єдиними родичами. Як Єлизавета прогнала його з порога і не дала моєї адреси, бо він «уголовнік». А я і не шукав його… Як знайшли старі «дружки» з виправної, що раніше били, а тепер не проти були підкинути брудної роботи тямущому хлопцю. Як відмотав строк у колонії справжній, дорослій… Як сказав собі, що краще помре з голоду, але більше ніколи… «Жан-Жак» допомагав переварити цю історію, як з поганих серіалів 90-х… Тільки то був не серіал, а реальний друг, якого мені, виявляється, — аж дивно — дуже не вистачало.

— Як зараз? — перервав я його, вдаючи, що милуюсь «Жан-Жаком» на просвіт — благо із забігайлівки відкривався чудовий краєвид на горбату дорогу із ліхтарем.

— Нормально, влаштувався… Не так, як хотів, але все ж.

Я мовчав, питати прямо, що ж він робить, було незручно. Хоча, з іншого боку, продаж реклами, можливо, теж не верх кар’єрної драбини.

— У автомайстерні я працюю, заробляю непогано. Починав із мийки машин, підучився… От назбираю грошей — і відкрию свою.

— Круто. Реально круто. Ти молодець.

— Правда от витратився, купив комп’ютер, провів Інтернет — зараз же без цього нікуди. А я вивалився із зони, ніби з минулого століття. Нічого, я швидко в усьому шурупати починаю. І гроші економлю, усе в мене буде. Але от…

— Що?

— Та… пам’ятаєш, я казав, що у мене батько є, живе у Венеції…

Я напружився, втиснувся в сидіння, так що краї дешевого табурета, виробленого, певно, без зайвих роздумів про ергономіку, мабуть, лишили червоні смуги на деяких моїх місцях. Що ж воно переслідує мене?

— Так от. Я ж для чого насправді Інтернет провів — хотів знайти його. Зараз же людину найпростіше в Інтернеті знайти.

Сам не знаю чому, я перестав дихати. Ну яка різниця? Але от…

— Я його знайшов. Досить просто, так просто, що складно повірити.

Він відпив коньяку і відвернувся, ніби соромлячись своєї слабкості. Коньяк злегка погойдувався і мерехтів бурштиновими відтінками — у Вамби тремтіли руки.

— Чому тоді так не можна було? У вісімдесят дев’ятому. Я тоді і англійську краще знав, це зараз забув. І він, можливо, ще щось пам’ятав із російської. Може б… Та ладно.

— Так, що було, то було, — погодився я. — То ти вже говорив із ним?

— Я йому навіть не написав…

— Чому?

— Ой, Кость, ти як спитаєш… Що я йому скажу? Ламаною англійською… Спитає, як я, хто я… А я йому про дві судимості і посаду молодшого піднощика інструментів?

— Ні, ти просто скажеш, що працюєш у автомайстерні і мрієш відкрити свою. Так і є, Валєр. Серйозно. Ці судимості не мають значення.

— Через ці судимості я не можу зробити собі закордонний паспорт. А от запросить мене до себе — і як?

— Вамбо, ти як дитина, їй-богу! Хіба є такий закон, щоб закордонний паспорт людині не видавали? Дурниці! А й навіть якби був… коли в цій країні дивились на закони. Запросить — даси хабара, і буде тобі паспорт.

— Може… Хоча я, знаєш, справді зав’язав. Хочу все по закону робити. Так, держава наша — лайно, але ще примножувати лиха не хочу. Хай ті, хто наживаються, у пеклі горять.

Я промовчав — ніколи не був таким прямолінійним. Якщо й думав про справедливість, то тримав ці думки при собі, аби не вибиватись… Вамбо був інший, кращий за мене. Це в нього, а не в мене мав би бути дивний мутантний ген співчуття, дар чи що там воно, — Вамбо, ймовірно, мудріше розпорядився б ним.

— Кость, друг, а допоможи мені.

— Кажи, — я очікував, що він попросить грошей.

— Допоможи мені із батьком…

Ми допили коньяк — Вамбо розрахувався, а я й не протестував особливо, хоч, мабуть, йому гроші давались тяжче, та й накопичував я на потреблядство, якусь там автівку круту, квартиру ж уже мав, а він — на своє майбутнє, мрію. Хоча зрештою, мрія у нас була майже однакова. І він, і я хотіли жити нормальним життям — ось так мало, дрібниця, яка більшості дається одразу, задарма.

Мій друг тікав від кримінального світу, а я від… від усього світу, здається, тікав. Різниця лиш у тому, що мою мрію неможливо купити за гроші. Хіба в аптеці спитати бабусину білу кульку у сірій коробочці. А ну як ними торгує хтось, як наркотичними препаратами, з-під прилавка?

Ми приїхали до Вамби (у забігайлівці ж вай-фай не передбачався, як не дивно).

Вамбо заварював чай. Смішний такий, високий, суворого вигляду араб, у татуюваннях, що оголили свої морди, хвости, хрести і шрифти, коли він стягнув светр, щоб переодягнутись у білесеньку, зовсім ще не розтягнуту майку, він клопотав над двома симпатичними горнятками з якимись котиками, зайченятами на білосніжних боках і голосно, на всю невеличку квартирку, розповідав мені, як мріяв, щоб до нього в гості нарешті прийшов хтось, хто п’є чай. Всі відмовлялися, хотіли переважно горілки. Такі вони, автослюсарі, серйозні суворі мужики. Не те що я, хворобливо-емоційний продажник: чай так чай. І добре було б з лимоном. Це ж треба скільки щастя: лимон у нього є, і блюдечко спеціальне, білесеньке, як новенька майка, премилі горнята і Вамбова душа. Йому б дівчину гарну, таку, щоб любила його з усіма судимостями, татуюваннями, правдолюбством і заячо-котячими сервізами. Бо є ж за що.

Його батько був схожий на нього, тільки, може, худіший. Фотографія у профілі була одна-єдина, дрібна і офіційна, ніби зроблена у фотоательє на документи, і життя, правду кажучи, на сторінці видно не було — так, якихось пару дописів від френдів чи спамерів незрозумілими арабськими карлючками. Хто його знає, чи він