Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Загадка «Блакитного потяга» 📚 - Українською

Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Загадка «Блакитного потяга»" автора Агата Крісті. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 63
Перейти на сторінку:
ця справа здається ясною, – повів далі той, – але довести щось буде складно. Граф – слизький суб’єкт, і якщо лише служниця не зможе впізнати його…

– …а це вкрай малоймовірно… – докинув Пуаро.

– Що правда, те правда. – Мсьє Карреж потер підборіддя. – Усе це буде нелегко.

– Якщо він і справді скоїв цей злочин… – почав Пуаро, але мсьє Ко його перебив.

– «Якщо»… По-вашому, «якщо»?..

– Так, мсьє комісаре, – по-моєму, «якщо».

Той різко глянув на бельгійського детектива, але потому сказав:

– Маєте рацію: ми надто квапимося з висновками. Можливо, що у графа виявиться алібі. І тоді ми залишимося в дурнях.

– Ah, ça par exemple,[35] – відповів Пуаро, – це не має жодного значення. Якщо він скоїв цей злочин, то звісно, що в нього знайдеться алібі. Людина з таким досвідом, як у графа, не стане нехтувати запобіжними заходами. Ні, я сказав «якщо» із зовсім іншої причини.

– І якої ж?

– Психологічної. – І чоловічок посварився пальцем, наголошуючи на сказаному.

– Га? – видобув мсьє Ко.

– Із психологією не складається. Граф негідник? Так. Ошуканець? Так. Полює на жінок? Так. Планує викрасти коштовності мадам? І знову так. А чи того типу він людина, щоб скоїти вбивство? На це я відповідаю «ні»! Чоловік на подобу графа завжди боягуз: він не ризикує. Веде підлу, але надійну гру – хоч і, як кажуть англійці, «на межі фолу». Але щоб убити – ні і сто разів ні!

І він невдоволено захитав головою.

Однак слідчий суддя, здавалося, не схильний був погодитися з ним.

– Завжди настає день, коли такі дрібномаєтні дворянчики втрачають голову й заходять надто далеко, – тоном мудреця зауважив він. – Як-от, поза сумнівом, і в цьому випадку. І хоч мені не хочеться суперечити вам, мсьє Пуаро…

– Я лише висловив думку, – поквапився пояснити той. – А так справу, звісно, ведете ви, тож і маєте діяти, як самі вважаєте за доцільне.

– Особисто мене вдовольняє версія, що саме граф де ля Рош і є тим, на кого нам слід полювати, – промовив мсьє Карреж. – Ви згодні зі мною, мсьє комісаре?

– Цілком.

– А ви, мсьє ван Олдіне?

– Так, – відказав мільйонер. – Так: той тип – закінчений покидьок, щодо цього сумнівів жодних.

– Боюся, він не дасться нам так легко до рук, – сказав слідчий суддя, – але ми постараємося. Треба негайно розіслати телеграфом інструкції.

– Дозвольте мені допомогти, – запропонував Пуаро. – Навіщо все так ускладнювати?

– Тобто?

Усі присутні витріщилися на нього. А чоловічок променисто посміхнувся у відповідь.

– Знати – моя професія, – пояснив він. – А граф – людина розумна. Зараз він у Антібі, де винаймає віллу «Маріна».

Розділ шістнадцятий

Пуаро обговорює справу

Кожен із учасників розмови шанобливо глянув на Пуаро. Своєю відповіддю, поза сумнівом, чоловічок набрав чимало очок. Комісар розсміявся, але якось силувано.

– Ви нас усіх навчите працювати! – вигукнув він. – Мсьє Пуаро відомо більше, ніж поліції!

Той самовдоволено витріщався на стелю, набувши вдавано-скромного вигляду.

– Ну а чого ж ви хотіли: це моє маленьке хобі – знати що і до чого, – промурмотів він. – Тож цілком природно, що мені не шкода на нього часу. Адже я не переобтяжений справами.

– Ох! – видобув мсьє Ко, бундючно хитаючи головою. – Що ж до мене…

І перебільшено-виразним жестом зобразив тягар клопотів, звалений йому на плечі.

А Пуаро раптом обернувся до ван Олдіна.

– То ви, мсьє, згодні з цією точкою зору? І не сумніваєтеся, що вбивця – граф де ля Рош?

– Ну а що?.. Скидається на те… Так, звісна річ.

Щось надто обережне в цій відповіді спонукало слідчого суддю зацікавлено поглянути на американця. Ван Олдін, здавалося, усвідомлював, що той спостерігає за ним, і струснув головою, наче силкуючись відігнати якийсь нав’язливий сумнів.

– А як там мій зять? – спитав він. – Ви повідомили йому цю звістку? Він, я так розумію, у Ніцці.

– Звичайно, мсьє. – Комісар завагався, але все ж дуже обережно спитав: – Вам же, звичайно, відомо, мсьє ван Олдіне, що мсьє Кеттерінґ теж був одним із пасажирів «Блакитного потяга» тієї ночі?

Мільйонер кивнув й удостоїв комісара лаконічною відповіддю:

– Дізнався перед самим від’їздом із Лондона.

– Він стверджує, – продовжив мсьє Ко, – наче й гадки не мав, що його дружина їхала тим же потягом.

– Поб’юся об заклад, що так і було, – похмуро промовив ван Олдін. – Йому було б непереливки, якби він зустрівся там з нею.

Решта троє запитально глянули на нього.

– Я не збираюся церемонитись, – гнівно відрубав мільйонер. – Ніхто не знає, з чим моїй бідолашній дівчинці доводилося миритися. Дерек Кеттерінґ їхав не сам. Із ним подорожувала дама.

– Он як?

– Мірей, танцівниця.

Мсьє Карреж і комісар перезирнулися, ствердно кивнувши один одному, неначе в руслі якоїсь попередньої розмови. А відтак слідчий суддя відкинувся у кріслі і, склавши руки, втупив очі у стелю.

– Он як! – знову кинув він. – Цікаво. – І кашлянув. – Ходили такі чутки.

– Ця дама, – додав мсьє Ко, – зажила вкрай поганої слави.

– Зокрема й через те, – тихенько промурмотів Пуаро, – що обходиться дуже недешево.

Ван Олдін побуряковів з обличчя. Він нахилився вперед і грюкнув кулаком по столу.

– Послухайте сюди! – гаркнув він. – Мій зять – закінчений мерзотник!

І чоловік люто зблиснув на присутніх очима, обвівши їх поглядом одного за одним.

– О, я знаю, – продовжив він. – Приємна зовнішність та заворожливі, невимушені манери. Свого часу я й сам купився на них. Гадаю, він корчив із себе вбитого горем, коли ви повідомили йому цю звістку – і це ще якщо той негідник заздалегідь нічого не знав.

– Ні, це стало для нього цілковитою несподіванкою. Він був приголомшений.

– Клятий лицемірний шмаркач, – просичав мільйонер. – Підозрюю, вдавав, що збожеволів від утрати?

– Н-ні, – обережно заперечив комісар. – Я б не сказав – правда, мсьє Карреже?

Слідчий зімкнув кінчики пальців і напівзаплющив повіки.

– Шок, спантеличення, жах – так, це було, – розсудливо заявив він. – Але щоби страшенне горе – я б не став цього стверджувати.

Аж тут знову заговорив Еркюль Пуаро.

– Дозвольте запитати, мсьє ван Олдіне: чи виграє щось мсьє Кеттерінґ від смерті дружини?

– Отримає кругленьку суму в кілька мільйонів, – відказав той.

– Доларів?

– Фунтів. Я поклав ці гроші на особистий рахунок Рут із нагоди весілля. Заповіту вона не залишила, дітей у неї немає, тож кошти відійдуть чоловікові.

– Із яким вона саме зібралася розлучитися, – пробурмотів детектив. – О так – précisément.[36]

Комісар обернувся й різко глянув на нього.

– Ви хочете сказати… – почав він.

– Я нічого не хочу сказати, – відповів Пуаро. – Розкладаю факти по поличках – от і все.

Ван

1 ... 26 27 28 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Загадка «Блакитного потяга»"