Читати книгу - "Кіберіада"

— Їхати? Але ж не зараз…

— Завтра, найпізніше — післязавтра, адже такого не скажеш по телефону…

На цьому ми розійшлися. Думаючи у своїй мансарді над концепцією Барта, я визнав її блискучою. Одним махом він висунув імовірну гіпотезу й викрутився з пастки, оскільки справа природним чином поверталася до Італії, оминаючи тим самим питання про французьку історію чинника X. Чи відкрив його Дюнан у лабораторії на рю Амелі чи не відкрив — вже не мало значення. Чим довше я над цим думав, тим більше переконувався, що Бартів постріл міг влучити в ціль. Препарат X існував і діяв. Щодо цього сумнівів немає. Як і щодо того, що такий метод усунення провідних політичних діячів викликав би непередбачене потрясіння — і не лише в Італії.

Ефект був би куди сильніший, ніж при «класичному» державному перевороті І водночас на справу одинадцяти я дивився вже з нехіттю, близькою до огиди. Там, де досі мерехтіла незрозуміла загадка, вимальовувалися обриси такої ж звичної, як і кривавої боротьби за владу. За позірною незвичністю приховувалися політичні вбивства.

Зранку я поїхав на рю Амелі. Хто його знає. Кажу, що поїхав туди, бо близько одинадцятої ішов тротуаром, зупиняючись перед вітринами магазинів. Ще виїжджаючи з Гаржа, був певен, що передумаю в останню мить і поїду до Ейфелевої вежі попрощатися з Парижем. Та цей намір згас, коли я виїхав на бульвари. Мав трохи мороки, поки знайшов рю Амелі, бо цього району я не знав, не відразу вдалося й поставити машину. Дім, у якому мешкав Дьюдонне Прок, я упізнав, ще й не глянувши на номер. На вигляд він був майже такий, як я собі уявляв. Стара, приречена на знесення, кам’яниця з зачиненими вікнами, прикрашена старосвітськими оздобами, якими архітектори минулого століття надавали своєрідності своїм будинкам. Майстерні «Оптика» вже не існувало, опущені жалюзі були замкнені. Повертаючись, я затримався біля магазину з іграшками. Час було подумати про подарунки, адже я не збирався брати участі в поновленому слідстві. Вирішив переказати Ренді Бартову інформацію і повернутися до Штатів. Отож зайшов купити щось для своїх небожів — подарунки були б логічним виправданням моєї вилазки. З полиць у зменшеному вигляді барвисто виблискувала наша цивілізація. Я шукав чогось пам’ятного з дитинства, але на очі траплялася сама електроніка, пускові установки, малесенькі супермени в позах дзюдо й карате. «Дурнику, — сказав я сам собі, — для кого, власне, ти їх купуєш?»

Зупинився на парадних шоломах французьких гвардійців з плюмажами і ляльковій Маріанні — цього в Детройті не було. Навантажений пакунками, я йшов до машини, коли зауважив на розі кондитерську з білими завісками. На вітрині мінився викладений зі смаженого мигдалю Везувій. Він нагадав мені візок торгівця, якого я минав по дорозі з готелю на пляж. Не певний, чи сподобається хлопцям гіркий мигдаль, я все ж зайшов і купив кілька пакуночків. «Цікаво, — подумав собі, — що, власне, тут зі мною попрощався Неаполь». До машини я йшов поволі, наче ще не зрікся — а чого, власне? Сам не знаю, може, чистоти, яку я досі несвідомо приписував таємниці. Кинув пакунки на заднє сидіння і, тримаючи руку на відчинених дверцятах, попрощався з рю Амелі. Чи міг я ще сумніватись у словах Леклерка, в гіпотезі Барта? Якісь фантастичні, невловимі комбінації згасали в голові, але чи вірив я взагалі хоч мить, що тут замерехтить переді мною щось небувале, що вдасться з’єднати деталі, яких досі ніхто не поєднав, і що в цьому осяянні я дійду до нікому ще не знаної правди?

Тут ще зберігся шматочок старого Парижа, приреченого на забудову гігантами, як квартали площі Дефанс. Мені навіть не хотілося подивитися на Ейфелеву вежу. О цій порі доктор Дюнан, безперечно, працював у лабораторії серед нікелю й порцеляни. Мені навіть здалося, що я бачу його, закутаного в целофановий кокон, з очима, що виблискують над склом дистиляторів. За пластиковим комбінезоном тягнеться гофрований шланг, яким подають повітря. На таке я надивився в наших чудових х’юстонських лабораторіях, цих стерильних нефах ракетних храмів.

Мені перехотілося стояти й роззиратися навкруги, як перед стартом, коли за мить усе має ринути вниз. І мені так зробилося жаль, що я швиденько сів за кермо, але перш ніж повернув ключа, в носі мені засвербіло. Якусь мить я сердито тамував подих, але відразу почав чхати. Над дахами лунав грім, посутеніло, в повітрі висіла злива, а я сякався і чхав, уже сміючись із себе. Квітування трав, покинуте в Італії, наздогнало мене в Парижі, а перед грозою це завжди відчувається сильніше. Я сягнув до скриньки, і гіркі крихти плімазину забили горло; не маючи чогось ліпшого під рукою, я розірвав пакуночок мигдалю й, жуючи його, під зливою рушив до Гаржа. Не дуже поспішав, бо люблю так їздити, на автостраді дощ темним сріблом курився перед фарами, гроза була раптова і коротка. Коли я виходив з машини біля дому, дощ ущух.

Але мені не судилося поїхати того дня. Спускаючись до їдальні до блиску натертими дівчинкою-іспанкою сходами, я посковзнувся і з’їхав донизу. Мене зігнуло вдвоє — нагадала про себе куприкова кістка. Розмовляючи за столом зі старою дамою, я намагався жартувати. Але вона заявила, що я пошкодив собі хребет і на це немає кращого ліку, як сірчаний цвіт — універсальний засіб від захворювання суглобів, який треба насипати за комір. Подякувавши за пораду, я зрозумів, що в такому стані не можу летіти в Рим, і пристав на Бартову пропозицію завезти мене до відомого паризького масажиста: у Франції їх називають «хребетниками».

Супроводжуваний загальним співчуттям, я сяк-так вибрався до себе нагору і, мов каліка, заліз на ліжко. Знайшов позу, в якій біль зменшився, і заснув. Прокинувся від чхання. У ніздрях було повно ядучого пилу — він ішов з подушки. Я зіскочив з ліжка і скрикнув — забув про поперек. Спочатку подумав був, що це якийсь інсектицид, насипаний надто старанною іспанкою до постелі, але виявилося, що це універсальний засіб від ломоти в кістках, потай принесений сюди милим Петрусем, коли я сидів за столом. Стріпнувши жовтий порошок, я натягнув ковдру на голову й заснув під монотонний стукіт дощу по даху. Вранці я спускався по сходах, наче по обмерзлому трапу китобійного судна, — запізніла обережність.

Масажист, до якого мене привіз Барт, виявився американським негром. Зробивши рентген і закріпивши знімки над процедурним столом, він узявся за мене своїми ручиськами.