Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— А хіба це стосується нашої розмови?

— Аж ніяк, — відказала Гелен. — Або коли хочеш, то стосується, ще й дуже. Хіба ти сам не бачиш, як смішно ти тут виглядаєш, ти, один зі стовпів непоступливості у цьому толерантному місті? Ти в цивільному, проте чоботи таки надів, щоб тупати на інших. Але тут ти не маєш влади, поки що ні! Тут мені ти не звелиш записатись до нацистської організації плоскостопих жінок, від яких тхне потом. Тут не можеш і наглядати за мною, як за ув’язненою! Тут я можу дихати вільно, і тут я залишусь…

— У тебе німецький паспорт! А війна от-от почнеться! Тебе посадять у тюрму!

— Поки що цього нема! А коли буде, то краще вже тут, як у вас там! Бо й там довелося б мене ув’язнити! Я б уже не мовчала, як привид, бо втекла од ваших казарм, ваших расистських розплідників, вашої жалюгідної істерії і подихала тут солодким повітрям свободи!

Я підвівся. Я не хотів, щоб вона принижувала себе перед тією фашистською колодою, яка однаково не могла її зрозуміти.

— Це все його вина! — заторохтів Ґеорґ. — Цей клятий космополіт! Це він тебе зіпсував! Ну, стережися, молодчику, ми ще з тобою поквитаємось!

Він і собі підвівся. Йому було б неважко збити мене з ніг — адже він був значно міцніший за мене, до того ж ліктевий суглоб моєї правої руки так і лишився трохи вивернутим після першого ж дня виховання в національному дусі, якого я зазнав у концтаборі.

— Не займай його! — сказала Гелен дуже тихо.

— Ти захищаєш оцього боягуза? — обурився Ґеорґ. — А він сам хіба не може?

Шварц подивився мені просто у вічі.

— Дивна штука ота фізична перевага. Вона — найпримітивніша з усіх переваг і нічого спільного не має з мужністю. Дайте якомусь каліці револьвер у руки — от і нема вже тієї переваги. Вся вона — справа кілограмів та м’язів, більш нічого. А втім, фізична перевага принижує, ганьбить! Кожному ясно, що джерела справжньої мужності у чомусь іншому і що той пучок м’язів, який її викликає, напевно, виявиться жалюгідно слабим і сам по собі нічого не вдіє з супротивником, — а проте ми підшукуємо якісь непереконливі пояснення, зайві виправдання і почуваємо себе страшенно ніяково, коли доводиться ухилятись від бійки, в якій нас можуть покалічити. Хіба не так?

Я кивнув головою на знак згоди.

— Це — безглуздо, але саме через те особливо принизливо.

— Я б оборонявся, — вів далі Шварц. — Я безперечно оборонявся б…

Я спинив його жестом.

— Пане Шварц, навіщо це? Мені не треба пояснювати такі речі.

Він ледве помітно всміхнувся.

— Та й справді… Але бачите, як воно в’їлось мені в печінки — ще й тепер хочеться виправдатись. В’їлось, як рибальський гачок у тіло. І коли ми позбудемось отої зайвої чоловічої пихи?

— Ну, і чим це скінчилось? — запитав я. — Таки зчепилися?

— Ні. Гелен раптом почала сміятись.

— Ти тільки подивись на цього йолопа! — звернулась вона до мене. — Він гадає, що коли поб’є тебе, то я настільки розчаруюсь у тобі, що розкаюсь і повернуся до країни кулачного права. — Потім повернулась до Георґа. — Годі базікати про мужність і боягузтво! Ось він, — вона вказала на мене, — мужніший, ніж ти можеш собі уявити! Він вивіз мене з Німеччини. Повернувся туди заради мене і забрав із собою.

— Що-що?! — Ґеорґ витріщив на мене очі. — Повернувся до Німеччини?

Гелен опам’яталася.

— Це не має значення. Тепер я тут і назад не поїду.

— Вивіз? Тебе? — наполягав Ґеорґ. — Хто йому допоміг?

— Ніхто, — відповіла Гелен. — А тобі вже не терпиться заарештувати ще кількох чоловік, га?

Ніколи я не бачив Гелен такою. Гострота боротьби, огида, ненависть, бурхлива радість від того, що втеча з Німеччини вдалася, — вона аж дрижала від повноти почуттів. Майже такий самий настрій був і в мене. Але мене, наче блискавка, зненацька осліпило щось інше — я зажадав помсти. Адже тут, у Франції, Ґеорґ був безсилий! Тут він не міг покликати на допомогу своїх гестапівців. Тут він був сам-один.

Ця думка мене спантеличила, і я не знав, що мені зараз робити. Битися я не міг, але мені хотілося просто розчавити цього гада… Мені здавалося, що знищити Ґеорґа. як втілення зла, можна без жодного формального вироку, бо це значило б не тільки помститись, а й врятувати десятки невідомих жертв у майбутньому. Не задумуючись над своїми намірами, я попрямував до дверей. Йшов на диво рівною ходою. Мені треба було побути самому. Подумати. Гелен уважно поглянула на мене, але мовчала. Ґеорґ з презирством стежив за мною.

— Нарешті! — вигукнув він, коли я вийшов з кімнати.

Я спустився по сходах униз. Тхнуло обідом — рибою. На сходовій площадці стояла велика скриня італійської роботи. Я часто проходив повз неї, але ніколи досі її не помічав. Тепер я так уважно придивлявся до візерунків на скрині, ніби хотів її купити. Я йшов як лунатик. На третьому поверсі двері якоїсь кімнати стояли навстіж. Стіни кімнати були салатного кольору, там покоївка саме перевертала на ліжку матрац. Дивна штука, чого тільки не помічаєш саме тоді, коли думаєш, що через хвилювання нічого не бачиш навколо себе!

Я постукав у двері знайомого, що жив на другому поверсі. Він звався Фішер і якось показував мені револьвер, який зберігав, щоб життя не здавалось таким гірким. Ця зброя створювала йому ілюзію, ніби він добровільно прирік себе на злиденне безрадісне животіння емігранта, бо може, мовляв, покласти йому край, коли тільки схоче^

Фішера не було вдома, але кімната була незамкнена. Йому не було з чим ховатись. Я зайшов до кімнати, щоб почекати його. Я ще не міг сказати напевне, чого я насправді хочу, та десь у підсвідомості була відповідь — я прийшов позичити зброю. Зрозуміло, було б безглуздям убивати Ґеорґа у готелі. Це завдало б великих неприємностей Гелен, мені та й іншим емігрантам, що там жили. Я сів на стілець і спробував заспокоїтись. Це мені не вдавалось. Я сидів і дивився просто себе.

Раптом заспівала канарка. Дротяна клітка висіла поміж вікнами. Я