Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Рощин!..

Чорт його знає, хто це був, — здається, з штабу Еверта. Не відповідаючи, Рощин ударив його револьвером у скроню…

І цей окоп був взятий. Робітники повертали кулемети. За Дніпром вив паровоз. І по мосту, гуркочучи, поповз бронепоїзд на штурм вокзалу.

Сонце давно зійшло, і палило, й не гріло. Бронепоїзд знову, пихкаючи чорним димом, пішов через міст, перевозячи до захопленого вокзалу людей і зброю. Люди криками проводили його з окопів. Справи йшли добре. Махновська піхота давно вже переправилась по льоду, як мурашки, полізла на крутий берег, збила поліцейські застави і розсипалась по вулицях. Не послаблюючись, гриміли постріли то здалека, то — от-от — близько.

— Сашко, йди на вокзал, знайди головнокомандуючого і скажи, що ми тут сидимо з п’ятої години ранку, померзли й не їли, нехай нас замінять, — сказав Рощин хлопцеві з голою шиєю. Безвусе, лише обросле кучерявим пушком, мужнє і дитяче обличчя його було в кривавих подряпинах, — так його недавно опорядив здоровань кулеметник, прощаючись з життям.

Сашко змерз у легкій куртці і швидко побіг відкритим місцем, хоч у повітрі часто посвистували кулі. Йому кричали: «Пропадеш, дурню… Сашко, цигарок принеси…» Він незабаром повернувся, присів навпочіпки перед окопом, кинув товаришам пачку цигарок і Рощину передав записку з свіжонамазаним штампом: «Дожидайте, пришлю. Махно».

— Вам уклін від Марусі, — сказав він Рощину.

Вадим Петрович від несподіванки роззявив рота, з хвилину дивився з окопу на Сашка, що присів тут.

— Товаришу Рощин, хороша дівчина, пощастило тобі, чуєш…

— Ти де бачив її?

— На вокзалі шурує… Без неї я б до Махна й не пробився. Що робиться, хлопці, — народу! Не встигають зброю роздавати… Наш Катеринослав!

Штаб Махна розташувався на вокзалі. Батько сидів у залі I–II класу за буфетною стойкою з штучними пальмами — з неї змахнули тільки на підлогу всякий скляний мотлох — і писав накази. Каретник ляпав по них печаттю. Той, хто одержував їх, прожогом вибігав геть. Безперестанку вбігали збуджені люди, вимагаючи патронів, підкріплень, похідних кухонь, цигарок, хліба, санітарів… Який-небудь командир, розпалений тим, що вже зовсім близько підібрався до торговельно-промислового банку, — залишалось два кроки до дверей, — через недостачу вогнеприпасів заліг, кусаючи від досади землю, — підходив до батька і, вихопивши гранати, що висіли коло пояса, для остраху з грюкотом кидав їх на прилавок:

— Ти що тут — богу молишся? В душу, в віру, в мать, — гони патрони!..

Батько давав накази тільки тим, хто їх вимагав. Страшно ворушачи щелепами, він удавав, що розпоряджається. Насправді ж, в голові його була неймовірна плутанина. Продираючи папір, він ставив хрестики на карті міста — там, де наступали або відступали частини військ. В цьому чортовому місті ніде було розвернутися, всюди тіснота, ворог зверху, збоку, ззаду… Витріщившись на карту, батько не бачив ні цих вулиць, ні цих будинків. Він втратив всяке орієнтування. Гра йшла наосліп. Недарма він називав міста шкідливою річчю, всім заразам заразою.

Крім того, тривожила його непевність з Мартиненком. Чугай підтвердив, що Мартиненко стріляти по своїх не хоче. Чи бачився Чугай з ним цієї ночі, чи вони змовились раніш, — справді, в артилерійському парку було все спокійно, половина гарматної обслуги розбіглась, і сам Мартиненко, мабуть, через непевність становища, п’яний, як ніч. З його парку тільки дві польові гармати стояли біля вокзалу, покинені петлюрівцями. Махно зрадів, — гармат він ніколи не захоплював, — наказав викотити їх на проспект і сам смикнув за спусковий шнур; обличчя його зморшкувато засміялось, коли гармата ревнула, — люди аж поприсідали, — і снаряд завив над високими тополями.

Штаб ревкому містився на привокзальному майдані. Там горіли вогнища, і коло них купками стояли робітники, що прибували з усіх районів. Члени ревкому знали майже кожного в обличчя і звідки він. Викликали товаришів по заводах і майстернях — металістів, мукомолів, шкіряників, текстильників, — робітники одходили від вогнищ і строїлись чоловік по п’ятдесят. Якщо серед них знаходився підходящий, його призначали командиром, або команду приймав хто-небудь з членів ревкому. Роздавали гвинтівки, зразу ж показуючи тим, що не знали, як з ними поводитись. Загонові давалось бойове завдання. Командир піднімав гвинтівку, потрясав нею:

— Вперед, товариші!..

Робітники теж піднімали цю дорогу річ, яка нарештітаки потрапила їм до рук:

— За владу Рад!

Загони йшли в бік Катерининського проспекту в бій.

Рощин протовпився до головнокомандуючого і докладно рапортував про здобуття передмостових укріплень і про втрати в особовому складі: четверо поранених, один задавлений на смерть. Махно, кусаючи олівець, дивився на коричневе, змарніле обличчя Рощина з твердим до зухвальства і майже безумним поглядом.

— Добре, будеш нагороджений срібним годинником, — сказав він і на край стойки присунув карту міста, що лежала перед ним. — Дивись сюди, — І повів олівцем лінію по хрестиках. — Наступ затримується. Ми доскочили он куди, — вулиця, кривий заівулок, бульвар… І далі — он куди хрести загинають… Я хочу знати причину, — чого топчемось, мов у багні? — крикнув він різким, птичим голосом. — Іди і виясни. — На клаптику паперу він надряпав кілька слів, і Каретник з-під його ліктя, хукнувши на печать, стукнув по підпису. — Можеш розстрілювати боягузів, даю тобі право…

Рощин вийшов на майдан, де продовжували строїтись нерівними рядами робітничі загони, лунали крики команди і крики «ура!». Від диму вогнищ, на яких уже подекуди прилаштували варити в казанах кашу, у нього запаморочилась голова, і в пам’яті пропливло: знайомий чавун з борщем, який Маруся, вискочивши з-за столу, підхоплювала з рук матері, і Марусині зуби, що кусають скибку запашного хліба. Ну, гаразд!

За Рощиним ішли з гвинтівками Сашко і ще двоє з команди: один — рябий, веселий, кремезний, як казанок, на прізвище Чиж, другий — гарний юнак, який весь