Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Ні, цього я не знаю. Я, звісно, на це сподіваюсь. Так, я сподіваюсь. А ти, певно, боїшся зробити це?

— Так, боюсь. Але зроблю. Мене тільки непокоять наші борги. А що я робитиму, коли доведеться піти зі служби? Коли доведеться піти з поліції?

— Ну, в одному принаймні сумніву немає. І не гнівайся на мене, коли я скажу, що платити аліменти тобі, мабуть, не доведеться. Дивно, але зла в душі я на ту жінку не тримаю. В неї такий приємний голос, вона така щаслива зі своїм дитям... А я піду працювати. Спершу поживу в Монки,— вона весь час на роботі, і Бернгардові там буде добре. А ти... З поліції краще не йди. Я побалакаю з Гольцпуке, з Дольмером, а як треба буде, то і з Штабскі. Зрештою... Вам доводиться стільки вистоювати коло тих плавальних басейнів, на вечірках та у взуттєвих салонах... У цьому винен не тільки ти, якщо ти взагалі винен. Ні. Кінець кінцем, я виходила заміж за поліцейського, і якщо цей поліцейський повернеться до мене, якщо він повернеться, то нехай і лишається поліцейським. Нехай запроторять тебе у відділ «акул», якщо такий існує,— це щоб винищувати отих грошових «акул», які луплять шкуру і з нас. Ох, Губерте, йди вже скоріше!

— Гаразд,— мовив він.— Сьогодні ж таки. Просто поїду туди, заберу її і — геть. Я ж і досі її охоронець. А машину покину в Губрайхені, потім забереш.

Він зупинив машину у воротях, допоміг Гельзі зібрати покупки. Назустріч вийшов Бернгард і простяг записку:

— Тату, подзвони по цьому телефону.

Він повів хлопця з собою до телефону, поклав йому на плече руку й почав набирати номер.

Номер телефону був Люлерів, Герберт його впізнав, хоч із самим Люлером мав справи рідко і мати їх частіше не бажав.

— Ти вже, певна річ, знаєш,— сказав Люлер.

— Здогадуюся,— відповів він.— Курсів не буде.

— Ага. Буде кладовище. І не горнаукенське, а гетцігратське. Ми повинні перекрити всю оту глухомань. Надзвичайно таємний похорон із надзвичайно таємними учасниками, в тім числі й покійником. Як виняток — уніформа. О сьомій тридцять на виїзді з міста в бік Тольмсгофена. Гольцпуке переказує вітання. У Гетціграті операцією керуватиме сам Дольмер — певна річ, таємно. Мабуть, з ратуші або з вертольота. Покійник — досить відома особа та ще й має погану славу. Не тепер, а як був іще живий. Одне слово, до завтра! Курси не скасували зовсім, а тільки відклали.

— Мене не буде... Я буду вже далеко... Я...

— Що? Ти часом не хворий?

— Ні... Просто я від'їжджаю...

— З Гельгою і хлопцем?

— Ні.

— Сам?

— Ні... Перекажи Гольцпуке, щоб знайшов мені заміну.

Гельга вже винесла валізу та сумку до машини й відкрила багажника.

— Уніформа теж тут,— сказала вона.— Я не хотіла діставати її знов.— Вона всміхнулася.— Може, ще знадобиться тобі — ніколи ж нічого не знаєш наперед... А тепер ти вже хочеш зостатися тут, еге?

— Так. Але я поїду.

— Тільки не прощайся надто врочисто й серйозно з Бернгардом. Я скажу йому, що в тебе особливе завдання,— мовляв, це велика таємниця.

— Поки про це довідаються газети й стане відомо, що воно за особливе завдання. Ні, прошу тебе, не кажи йому так.

Він звів на дружину очі й не впізнав її голосу, в якому бриніла гіркота з нотками цинізму.

— Не забувай,— промовила Гельга,— усе це не так просто, не так легко і для неї.

Він помахав рукою хлопцеві, що саме вийшов з будинку. Ну ж бо, не гайся! Губерт швидко сів у машину, запустив двигун і рушив.

Вона побачила в газеті знімок, але не заплакала. Спершу в око впали коробки з туфлями — вони лежали безладною купою, декотрі прострелені, а на одній вона навіть розгледіла надруковане число «38». Якийсь чоловік — вочевидь німець — стояв за купою коробок, над чимось схилившись — певно, над Бевом. Вона ще з самого початку вирішила була якнайретельніше виконувати всі його вказівки, крім однієї, останньої, і спитала себе, чи порядно буде тепер, коли мета вже так близько, капітулювати. Чи не повинна вона віддати Бевові останню шану, востаннє довести свою вірність і, коли він уже в домовині, показати йому — так би мовити, навздогін,— що його план детально здійснено, що вся ота метушня з безпекою однаково їм не допомогла б, не допомогло б ніщо, якби вона з самого початку не вирішила була не виконувати останньої вказівки: поставити бомбу — начинений велосипед — перед їхніми дверима, а вже тоді вдарити відбій.

На східній околиці Енсхеде по пластиковому дашку перед