Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Швидше, сестро,— прошепотів лікар,— шприца, хутчіш!

Сестра поверталася дуже хутко й спритно, проте лікар усе-таки квапив:

— Швидше, швидше!

Губи на його нервовому обличчі весь час ворушилися.

Хлопчик не вщухав ані на мить, але сестра була просто неспроможна швидше наготувати шприца.

Лікар перевірив хлопчині пульс. А в самого бліде обличчя пересмикувалось від утоми.

— Годі-бо,— шепотів він, мов у нестямі,— годі тобі!

Але хлопець кричав не вгаваючи, ніби на те тільки й народився на світ... Аж ось надбігла сестра зі шприцом у руках, і лікар миттю вправно зробив ін'єкцію.

Коли він, зітхнувши, витяг голку з цупкої, наче дубленої шкіри хлопчика, двері відчинилися, і до палати швидко, схвильовано увійшла сестра-черниця; вона мала була щось сказати, та, побачивши лікаря біля понівеченого хлопця, стулила вуста, повільно, тихо підступила до канапи, приязно кивнула головою лікареві й блідій черговій сестрі і поклала руку хлопчикові на чоло. Той звів очі й здивовано глянув на чорну постать у себе в головах. Так нібито вона своєю прохолодною рукою тамувала біль. Насправді ж почала діяти ін'єкція. Лікар ще й досі тримав у руці шприца; він знов глибоко зітхнув; потім запала тиша, дивовижна, глибока тиша, така тиша, коли кожне могло чути власний віддих. Ніхто не озивався й словом.

Хлопцеві тепер начебто зовсім не боліло. Він спокійним і цікавим поглядом дивився довкола.

— Скільки? — пошепки спитав лікар у чергової сестри.

— Десять,— відповіла вона й собі пошепки.

Лікар знизав плечима:

— Трохи забагато, а проте побачимо. Ви б нам не допомогли, сестро Ліобо?

— Авжеж,— враз обізвалася черниця, мовби раптово сполохана з глибокої задуми.

Знов стало дуже тихо. Черниця придержала хлопчика за голову й плечі, чергова сестра за ноги, і обидві заходилися стягати з нього криваве лахміття. Тепер вони побачили, що кров запеклася з чимось чорним. Ноги в хлопця густо взялися чорною вугільною курявою, вугільна курява пов'їдалася в руки, все на ньому було кров, лахміття й вугільна курява, масна, аж лиснюча вугільна курява.

— Зрозуміло,— промурмотів лікар,— на ходу скидав з поїзда вугілля й зірвався під колеса.

— Еге ж,— мовив нерівним голосом хлопчик,— зрозуміло.

Очі його тепер були зовсім притомні й світилися якимсь дивним щастям.

Ін'єкція робила чари. Черниця підкотила на хлопцеві сорочку аж під шию. Тіло його було страшенно, жалюгідно худе, мов на старій гусці. Угорі понад ключицями позападали глибоченні ями, виповнені густою, аж чорною тінню, справжні провалля, куди ввійшла б уся біла широка рука черниці. Зараз добре було видно й ноги, чи те, що від них зосталося. Вони були дуже тоненькі й худі.

Лікар кивнув головою до жінок:

— Здається, подвійний двосторонній злам. Треба просвічувати.

Чергова сестра обтерла хлопчикові ноги змоченою в спирті шматинкою, і вони стали ніби не такі страшні. Тільки худорлявість хлопцева вражала. Перев'язуючи його, лікар раз у раз хитав головою. Тепер його знов гризла турбота про Ломаєра; мабуть, Ломаєра таки злапали, і якщо він навіть не пробовкнеться, то все ж з біса прикро знати, що його посадять за строфантин, а ти собі тим часом гуляєш на волі. Адже прибуток нарівно б ділили. А, чортовиння, вже, либонь, пів на дев'яту, ще й надворі така страхітлива тиша, ніщо ані шерхне. Він скінчив перев'язувати, і черниця спустила хлопчикові сорочку. Потім підійшла до шафи, взяла звідти біле укривало й прикрила ним хлопчика. Вона знов поклала йому руку на чоло й звернулася до лікаря:

— Я, бачите, прийшла заради маленької Шранц, пане докторе, та не хотіла турбувати вас, поки ви клопотались біля хлопця.

Лікар покинув витирати руки, обличчя його перекривилося, і сигарета, приліплена на спідній губі, затремтіла.

— А що з маленькою Шранц? — запитав він.

— Ох, серденько в неї не хоче, ну ніяк не хоче битися, боюсь найгіршого.

Лікар вийняв з рота сигарету й почепив рушника на цвяшок над раковиною.

— От лихо! — безпорадно вигукнув він.— Що ж я вдію, я в цьому випадку безсилий.

Черниця все тримала руку в хлопця на чолі. Чергова сестра опускала криваві клапті у відро, нікельована покришка якого відкидала на стіну тремтливі зайчики.

Лікар замислено втупився в підлогу, та раптом підвів голову, ще раз поглянув на малого й метнувся до дверей.

— Треба подивитися, що з нею.

— Я вам не потрібна? — навздогін йому спитала чергова сестра.

Він озирнувся вже з-за порога:

— Ні, залишайтесь тут, підготуйте хлопця до рентгену й, може, заведіть історію хвороби.