Читати книгу - "Волинь"

нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужі. Але чого хоче. той самий святий пролєтарій Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи? Прошу. Дамо вам функцію. Тільки працюйте. Ні, він, бачите, хоче сам керувати. Хоче викинуть мене, Сергія, Антона… Але ж дурень. Не розуміє, що без нас це діло не піде. Не хочу хвалитися, але ж всі недобори покривав я. Зі своєї і так порожньої кишені. Десятини продавав. Загляньте тільки до книг… Приватники нас б'ють і в хвіст і в гриву… А він тут з тим комунізмом… То ж там ні одної грамотної людини, і сам Йон женився на куркульці і затіває он забрати місце козака. Як вам це подобається. А влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку… — Рона говорив поспіхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нічого не бачив, нервувався… — Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'єте також скляночку…

— Дякую. Я вже поснідав.

— Е! Вип'єте! Це вже обід. Не роздягайтесь — замерзнете. У мене недавно був турнір. Грали й комуністи. Але мене ті турніри зажеруть. Ледве хватає на призи, А ваш браток вже засіяв на моєму озимину. Чули? Навесні переїде. Тринадцять десятин відпустив і вже просвистав… Хай хоч хтось працює. Я… Ет… Який я, скажіть, господар.

Шахові турніри, після кооперативу, театру, футбольної гри і пиятики — ще одна хронічна пристрасть цієї своєрідної, загубленої у глибокій провінції, людини. Він помітно, добровільно, добродійно здавав своє життя в ломбард і єдиною його чеснотою було — не сперечатися з долею. Так, мабуть, хтось хоче і нема потреби робити якісь зусилля спротиву.

Марко приніс на дерев'яній таці дві порцелянові чашки чаю, обидва присіли до круглого, розколотого посередині, мармурового, холодного столика, пили чай, і Володько, своєю плутаною мовою… (він завжди, в товаристві Рони, почував себе не свобідно) намагався пояснити поступовання Йона.

— Я знаю Йона, — казав він. — Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не з тих, щоб ділився з кимсь владою… По-друге, вони мають згори інструкції перебирати на місцях всі організації… Що ті організації, під претекстом комунізму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не організації, а настрій народних мас… По-друге, це буде корисне і цим і тим, і там у Москві, і тут у Варшаві… Буде рух, фермент, невдоволення, покривджені… Причина для визволення тим і причина для ліквідації цим.

— Можливо, можливо, — байдуже казав Рона, — але у нас тут… Тож кооператив народові… Це його хліб… Коли я відійду… Що це їм дасть?

Володько делікатно перебив:

— Дозвольте, Андрію Андрійовичу… Хочу звернути вашу увагу на одну справу… Оповідають, що ваш прикажчик приятелює з козаком. — Володько на хвилинку замовк… — І ще більше… Що він посилає покупців до козака, навіть коли має потрібні товари у себе.

— Не вірю, — рішуче відповів Рона. — Не може бути… Що Бухлов сволота — так, але що аж така сволота — не вірю.

— Але чим пояснити, що постійно маємо недобір?

— Бо мало купують. Всі ідуть до міста.

— А чому козак не має недобору?

— Бо він, по-перше сам… По-друге — наш народ ще не звик до кооперації. Це… Зрештою, ви це добре знаєте… — казав Рона.

— За шість років був час призвичаїтись. Колись же торгівля йшла… І були зиски.

— Розуміється… Були зиски… Бо були люди… Зацікавлення… Тепер молодь думає за все, лишень не за те, що треба.

Володько не вважав за потрібне вдаватися в суперечки, він мав на це свій усталений погляд. Козак вів справу сам, особисто, незалежно… Кооператив це інституція, форма, бюрократія. Все догори ногами… У м'ясниці привезуть оселедців, у піст їх забракне. Але такі думки на Рону не впливали… До того ж він не економіст… Він тільки цю справу любить і в неї вірить… Хоча самої віри для цього мало.

Зрештою, це ціла філософія, тим часом треба думати про конкретне. Всі їх справи поважно загрожені і треба знаходити вихід. І саме про це йде мова… Яка кінчається ген по обіді…

— Ах, Володимире Матвійовичу, — казав на закінчення Рона, весь зачаджений тютюновим димом, — село страшна потвора. Головне, що воно дуже глибоко вросло у землю… А треба б трохи і неба…

Цього самого часу у хаті Трохима Пацюка, у тій самій низькій з малими вікнами кімнаті, де то за війни штабс-капітан Смірнов робив звичайно свій «рощот» за працю на окопах, велася жива нарада. Сиділи, стояли, ходили Йон, Ілько, Никон, Демид, кілька молодших парубків… Було і пару старших хазяїв — Терешко Соловей і Гнат Чорноокий… Одягнені у чорні ватові піджаки, настроєні ударно. Йон вів промову… Одруження надало йому поваги і взагалі він, як казав Сергій, «є дурний дядько».

— Отже, кажу вам, товариші… Наша перемога в наших руках. Маємо сімдесят п'ять відсотків членства. Я був у старости. Так і так, кажу… Мусимо забрати діло в наші руки».. Дамо молодших людей, рухливішу управу… А то ці проп'ють. Сам пан Рона проп'є ту крамничку. Тепер ніби він її підтримує, але, питаємо, чому? Бо вложив туди свої гроші… А коли не стане грошей, що тоді? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз на півроку, капіталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком… Це ж ми всі знаємо і знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з ким пан Рона, коли прийде до крамниці, буде грати в шахи. Це, товариші, ніякий жарт… А прав да… Гниль… Залишки зі.старого часу… І чи треба це терпіти далі?

Відповідь на це була проста:

— Викинути їх всіх до ста чортів і все, — загули всі майже в один голос. — В кооперативі треба навести порядок!

До Йона підступив маленький, згорблений, у підраному ватовому піджаку, спитий дядьчина. Це Сергіїв батько Макар.

— Знаєш, Йона, — казав він. — Вернувся Володько.

— Товариші! Вернувся Володько, — оголосив на голос Йон.

— Вернувся? Гов! — загули довкруги голоси.

І в цьому гаморі була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вістку і сприйняла її діткливо. Це молода Йонова жінка Ганка, яка поралась у ванкірі за бугаєм і виглянула на хату, ніби хотіла краще чути, що скаже Йон.

— Ви його бачили, Макаре? — запитав він.

— Був у нас вчора.

Йон не питав більше, але Макар сам додав:

— Було там більше. Мабуть, радились.

— Нам їх наради не цікаві, — відповів Йон рішуче, — Хочу сам з ним бачитись.

Йон довго не роздумував, зняв з вішака короткого кожушка, підтягнувсь поясом, нічого не сказав і