Читати книгу - "Мазепа"

— Ого, ого! почулося в товпі, але жадна рука не піднялася проти волі приказу полковника.

Принесли Зажарського до замкової салі й пустили на кам'яну підлогу. Стояв з зав'язаними очима, а козаки тягнули його за свитку, поштуркували й питалися:

— Вгадай хто?

Посол світлійшого почував себе дуже погано. Він не гадав, що батуринці так сильно роззвірилися на москалів, забув язика в роті й ніяк не міг пригадати собі тієї промови, яку склав собі, йдучи з дорученнями світлійшого, а якою гадав урузумити й переконати батуринців.

Розв'язали йому очі, й він ще гірше зжахнувся, побачивши кругом грізні, ненависні обличчя.

— Чого прийшов, кажи, чого прийшов? — гукали на нього козаки.

— Не знаєш, де кого не просять, на киях виносять, — доповідали міщани.

— Спасення городові вашому приношу, — відповів, насилу добиваючися до слова.

— Спасай себе. Нам твого спасення не треба. Загибель ви нам готуєте, спасителі московські!

— Самі ви губите себе, бунтуючися проти його величества царя і проти приказів світлійшого.

— Світлійший він тобі, а не нам.

— Нам щолиш тоді і ясно стане, коли тії світлості погаснуть.

— Того ви не дочекаєтеся ніколи!

— Він обижає нас. Гетьте з ним!

— На гак!

— У воду!

— Коміть головою з муру. Це йому найкоротша дорога, хай іде, звідкіль прийшов.

Чечель бачив, що народ роздратований до краю.

— Панове громадо! — гукнув. — Так не можна. Це ж посол.

— Такими послами дідько в пеклі палить.

— Може, й так, а на землі все він таки посол.

— Від Бельзивула. Намовляє нас до злого, іскушає.

— Наша річ не слухати його намови, але зневажати не треба.

— А чого ж він нас зневажає?

— Я не зневажаю панів козаків, ані шановного міщанства, я одним і другим лиш добра бажаю, — боронився Зажарський.

— Коли ти нам добра бажаєш, так оставайся в нас і борони нашого городу разом з нами, — гукнули йому в отвіт.

— Того я зробити не можу.

— Чому?

— Бо хочу дотримати віри й слова пославшому мя.

Так і ми хочемо дотримати присяги нашому гетьма нові, от що!

— Це друга річ. Гетьман зломив присягу цареві й тому ви, як підданці царські, звільнені від вірності віроломному Мазепі — відповів Зажарський.

Та ще він не докінчив цих слів, як на його з усіх боків посипалися удари. Молотили, як сніп на тоці. Він пручався, вимахував руками, заслоняв лице. копав ногами, та оборонитися не міг. Аж Чечель зі старшинами кинувся в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим.

Повели його в кут і заступили лавою. Але товпа все ще шуміла, домагаючися видачі московського пройдохи, котрий мав сміливість обидити гетьмана в його столичному замку.

— Безкарно не пустимо обиди! — гукали кругом.

— Постоїмо за гетьмана свого!

— Постоїм за волю й незалежність.

— Хай знають москалі, що наш терпець урвався!

— Хай знають, що прийшов час розрахунку.

— Або житимем вольні, або вольними помремо за волю!

— Батурина не здамо!

— Війська царського не впустимо в город!

— Ні, ні, ніяк!

Чечель ждав, поки втихомириться громада. Діждатися не міг.

— На гак з ним!

— У Сейм!

— Коміть головою з муру пустім! — гукали. Зажарський дрижав, як на муках. Він знав. що й попе редніх послів батуринці не приймали ввічливо, але гадав, що його попередники все-таки дещо прибільшували свої подвиги, щоб приподобитися світлійшому. Не сподівався, щоб у цьому бунтарському гнізді назбиралося стільки злості і стільки самостійницького завзяття. Черкаси такий терпеливий народ, аж нараз, диви, якими стали. Їх не переконає ніхто, на них одна рада: ніж і вогонь. Це він перекаже світлійшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та на це він великої наді; не мав. Кожда кістка боліла його, в роті чув спрагу, кров спливала йому на обличчя. Ще трохи; й затовкли б на смерть. І як тут вийти з цеї яскині злості?

— Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажати гетьмана та його столицю!

— Шановна громадо! — гукнув з усієї сили Герцик, входячи з Мотрею у салю.

Поява нинішнього героя і любленої цілим городом Мотрі втихомирила розгукане море. Люди розступалися, робили їм дорогу, але все ще ненависним оком гляділи в той кут, де за спинами старшин у смертельній тривозі ютився Зажарський.

— Шановна громадо! — говорив Герцик. — Дозвольте мені слово!

— Говори, полтавський полковнику, говори!

— Цей чоловік з листом від князя Меншикова прийшов.

— Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми город здавали.

— Помремо, а президії не здамо!

— А може, в листі щось другого є?

— Ми не цікаві.

— А все ж таки лист прочитати треба.

— Не треба! Не треба! — залунало кругом. — Не читати нам того диявольського листа!

Зажарський, побачивши нових своїх оборонців, набрав відваги.

— В листі тім, — почав, — князь Меншиков два дні проволоки вам дає.

— Два дні проволоки?

— Так, нині і завтра, щоб ви спокійно роздумали це важке діло й покорилися волі всесильного царя.

— Тільки Бог всесильний, а цар, як усі ми, чоловік.

— Антихрист... — озвалося в товпі.

— Товариші, — почав знову Чечель. — Меншиков дає нам два дні проволоки, це не маловажна річ.

Товпа втишилася. Кождий рад був такому дарункові.

— А не брешеш ти, пане Зажарський? — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув.

— Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю.

— Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш, — глумливо відповіли йому.

— А листу все-таки читати не треба! — гукнув хтось і за ним підхопили другі.

— Не треба! не треба!

— Шкода часу!

— Краще починаймо