Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Поки вони йшли до хатини, пастор міцно тримав її за лікоть і переповідав свою довгу розмову з одним високим поліційним чином, що назвав «того пана Гендлера» дуже надійним співробітником, чия набожність стала причиною як глузувань, так і поваги з боку його колег. Потім Роїклер ще трохи порозмірковував уголос з приводу того, що четверо з вигляду чи й насправді близьких духом людей «у цьому дивовижному ансамблі — ваші батько й мати, зовиця й отой поліцейський — надумали вирватися на волю... Але тепер мені пора йти до дружини. А ви повинні подбати про хлопця — він жде вас у хаті».

Генріх Шмерген сидів перед повною недокурків попільничкою та чашкою кави й, затинаючись, розповідав про те, як їхав автобусом з Кельна до Губрайхена й читав книжку під назвою «Шлях Фіделя Кастро». Він захопився книжкою і не помітив, що люди довкола читали в газетах повідомлення про смерть Беверло. І раптом — десь уже перед самим Губрайхеном — його, Шмергена, вжахнула мертва тиша. Він підвів голову й побачив, що в автобусі всі мовчки й вороже дивляться на нього й на книжку в його руках — холодними, крижаними поглядами, «так наче зараз накинуться на мене й задушать». І Шмергена охопив страх, атож, справжній страх; від того страху він мало не наклав у штани, зійшов з автобуса ще в Гурбельгаймі, а решту шляху йшов пішки, і тепер він, мовляв, хоче поїхати звідси — просто поїхати, байдуже куди.

— Будь-куди, аби лиш там можна було читати книжки, зокрема і в автобусі, і щоб тебе не поймав отакий страх. Можна ж посперечатися, а то й посваритись один з одним, можна... Вже й не знаю, що можна,— скажімо, навіть навести докази... Але оті німі вбивчі погляди... О господи! — зітхнув Шмерген.— Катаріно, мені здається, ви помиляєтесь, ми всі помиляємось... Я їду звідси, я тільки хотів з вами попрощатись, подякувати й попросити, щоб ви, може, дали мені трохи грошей... Я пошукаю країну, де можна спокійно читати в автобусі що завгодно.

— Куба? — спитала вона й прикусила губу; це запитання здалося їй підлим.

— Ні,— відповів Генріх.— Скоріше, мабуть, Іспанія. І то негайно. Я хочу поїхати негайно. Ще сьогодні ж таки, зараз. Я навіть не прощатимусь удома. Вітайте Долорес та Рольфа і дайте мені трохи грошей, тільки на перші дні. Спочатку я поїду в Голландію. Я ладен довіку робити найбруднішу роботу, навіть носити лайно, про мене. А гроші я вам пришлю...

Вона взяла з сумочки гаманець, поклала його поруч із Генріховою чашкою, відкрила й сказала:

— Бери половину.

А коли він зніяковів і завагався, вона вже рішучіше додала:

— Бери, бери, не ламайся.

Потім сама дістала купюри, витрусила на стіл дрібняки й почала розсовувати самими пучками рівноцінні купюри й монети на дві купки. П'ятдесятимаркову купюру вона розміняла, штовхнувши її ліворуч і пересунувши зліва направо двадцять п'ять марок. Нарешті нарахувала по «шістдесят вісім марок кожному», відгребла йому всі десятипфенігові монети — всього тринадцять штук — і сказала:

— Бери й це. На них можна випити чашечку кави або купити майже фунт хліба чи десяток сигарет — я не знаю, почім вони там, у Голландії. Або накупити сірників, багато сірників... Бери.— І, оскільки збентежений Шмерген усе ще вагався, запхала йому гроші до кишені куртки, додавши: — Хто просить гроші, той повинен їх і брати. Тобі ще доведеться цього навчитись... І ще дечого. Шкода, ти припав нам до душі. Та, може, ти ще повернешся.

Вона дивилась, як Шмерген іде під дощем через сад до хвіртки,— кашкет пожмаканий, комір куртки високо зведений,— і плакала. Книжку «Шлях Фіделя Кастро» він забув, і вона лежала на столі біля чашки.

Сабіна, однак, перше ніж піти, устигла ще помити овочі й начистити картоплі; залишилося тільки поставити все це на плиту й дістати з холодильника сардельки. Коли Рольф із малим підійшли до дверей, вона, Катаріна, ще плакала.

Гетціграт справляв таке враження, наче всіх його жителів евакуювали й тепер уже безлюдне село якнайпильніше охороняють: на кожному розі — поліцейські у формі й у цивільному, неподалік від кладовища — кінна поліція. На шкільному подвір'ї між церквою та кладовищем теж не видно було жодної душі,— певно, дітей цього дня розпустили по домівках. Жодного обличчя за вікном, жодного голосу. На базарному майдані та деяких перехрестях охорона стояла з мегафонами. Тиша. Судячи з усього, тут сподівалися навали — патлатих хлопців, жінок у довгих плащах, так званого «оточення»,— але навали усе не було й не було. Він сидів цілком спокійний; Кете, поклавши вінок на коліна, нервувала. Блюртмель теж був не такий, як завжди: на всіх перехрестях він тривожно повертав голову то в один бік, то в другий, так ніби очікував щось таке, що все не наставало й не наставало. За великою вітриною м'ясної крамниці він побачив самого господаря, Брайліга,— свого шкільного товариша; поруч із Брайлігом стояла жінка-покупець.

— Тобі не завадило б усе ж таки вдягти пальто,— озвалася Кете.— Надворі холодно й вогко.

— На пальті не можна носити орденів, а я подумав, що сьогодні якраз нагода начепити їх.

Блюртмель, чоловік у протокольних питаннях тямущий, заявив, що взагалі