Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

— Гей! — скрикнув Іванко. — Ану, цитьте! — Він прислухався і визирнув з-під баляс.

Справді, рідкі пориви вітру немов приносили звідкілясь якийсь гук.

— Дивіться! — гукнула й Галька. — Ой лишенько! Он там-о!

Потапчук та Іванко вже й самі бачили. На межі коло плантації щось було негаразд. Гурт вирував, люди метушилися, немов бігали і вовтузилися. Уривки вигуків зринали й пропадали за вітром.

— Матінко моя! Б'ються! — схопилася Галька. — Побий мене сила божа, б'ються!

Потапчук уже схопився за мотуз до дзвона.

— Міся з Дзбаном, мабуть, орати не дають! Звели свою банду — дядькам наминають боки! Треба бігти розбороняти, а то ще повбивають! Скликаймо самооборону!

Він сіпнув мотуз, і бевкнув дзвін. Дзвін був на сорок пудів — на всю округу. Він вдарив другий раз поряд, а тоді окремо третій. Іванко чогось вхопився за кулемет. Потапчук закалатав знову. Два рази поряд, а тоді третій окремо. На оборону. «Парубки-самооборонці, хапайсь за гвинтівки і мерщій до церкви на майдан!»

Бійка на полі тим часом уже йшла повним ходом.

Старий Міся вже лежав долі, і Солдатенко товк його носом у вогку землю. Сіряк Місі був закаляний у чорнозем, і зелений пояс спав додолу — лежав поруч зеленим гадючим сувоєм. Головчук із Ляхом насіли на Юринчука. Обидва вони були здорові, а вдвох проти одного й поготів. Юринчук то видирався, то знову котився на землю. Вже шинель у нього тріснула і на плечах, і попід пахвами. Дзбана — гладкого й опецькуватого — трусили аж троє, а він усе стояв на ногах і стояв. Довгий Гирин гасав поміж гурту і ганяв людей патерицею. Сірошевський впіймав когось за чуба і таскав по землі — така вже була в нього звичка до волосся: як бив жінку, він завжди насамперед брався за коси. Зойки, вигуки, лайка зависали над полем, і вітром котило їх до села. З крайніх хат уже бігли ще якісь люди. Дзвін на церкві все калатав, і подзвіння гуло гучне і тривожне. Тільки коні стояли край дороги і спокійно пирхали, підбираючи бурякову гичку.

— Оце тобі Україна для українців! — товк Місю носом у грязюку старий Солдатенко. — Оце тобі твоя ненька! Оце тобі твоя «Просвіта»! Оце тобі твої плантації, бурякова душа! Щоб ти скис! Глитай! Душогуб! Ірод!

Міся захлипав і запросив пощади.

Суголовками від села вже бігли Потапчук, Іванко, а за ними ще з двадцять парубків із гвинтівками — самооборона. Вони гукали ще здаля — покинути, розійтись, заспокоїтись.

— А в дев'ятсот дев'ятому році, — репетував Солдатенко, — ти мені за поденне віддав? Сім карбованців сорок — всю лучку тобі хто косою відмахав, щоб тебе по ногах косою вжалило! — І Солдатенко знову взявся товкти Місю у грязь.

Міся присягав віддати і сім сорок.

Парубки вже підбігли й кинулися розбороняти.

Але розборонити було не так легко. Дядьки розводитися не хотіли. Вже в Місі з носа текла кров. Вже Сірошевський хукав на відбиті пальці. Гирин біг кудись наосліп у поле і лементував, колисаючи, мов дитину, вибиту руку.

Для остраху Потапчук разів кілька випалив угору.

Нарешті, відпльовуючись, відхаркуючись, проклинаючи супротивників і весь їхній рід, дядьки стали відходити і розминатися. Василя Солдатенка насилу відтягли четверо. Він роздирав на собі сорочку і нахвалявся колись таки вибити з чортового жироїда і серце, і дух. Старий Міся утирав кров рукавом своєї ясно-сірої гуньки і хлипав. Але, ставши на ноги й побачивши парубків із зброєю, він знову приосанився:

— Почекай, почекай, розбишако! Повернеться мій Іван! Він тобі всипле нагаєм і за себе, і за батька! Стерво, шомполами шмагоне!..

Солдатенко видерся від чотирьох і кинувся на Місю знову. Він устиг його збити з ніг і копирснути постолом у бік. Та його вже знову відтаскали.

Тепер усі стояли на витоптаному глею, і гамір був куди дужчий, як під час бійки. До дядьківських голосів прилучили свої й парубки. Вони розмахували гвинтівками і сварилися. Гиринів молодший син був теж у самообороні. Був і Сіро-шевського небіж. В самообороні були і хазяйські, і незаможницькі парубки. Тепер кожний кричав на інших і вступався за своїх.

Вже Сірошевського небіж хапався за затвор. Вже Гиринів син нахвалявся когось постріляти. Вже й до Юринчука хтось погрожував обрізом., Дзбан сам вихопив гвинтівку в когось із рук і кричав, що «відкриє огонь», якщо голодранці цієї хвилини не заберуться собі з його грунтів геть.

Тоді Солдатенко вихопився знов і, кленучи і бога і чорта, заявив, що от зразу ж таки і починає орати. Він поплював на руки і вхопив коней за вузду.

— Ньо! — закричав він, спрямовуючи упряж за межу.

Дзбан впер гвинтівку в черево й вистрілив. Куля дзизнула в Солдатенка над самісіньким вухом. Солдатенко вхопився за голову і закричав.

Тоді бахнуло ще кілька пострілів — зразу. Дзбан кинув гвинтівку і. додався тікати. З ним побіг і Головчук. Григор Лях сів на землю і накрив голову кожухом. Але Сірошевський і Міся підхопили його під руки і потягли мерщій геть. Кілька самооборонників побігли разом з ними.

Але вони відбігли кроків із сто — там був окіп — і зразу припали за окопом. І тоді вдарили пострілами звідтіля. Одна куля влучила Солдатенкові в ногу, і він сів. Тоді всі на межі теж мерщій впали — за вигорбки, за грудки. Постріли затріщали і з того, і з другого боку.

Коні шарпнулися геть