Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Ми були зв’язані і беззахисні, як живі мішені. Поразка насунулася надто несподівано. Ніхто її так швидко не сподівався. Ми ще не знали, що Англія вступить у війну. Ми тільки бачили, що все пропало… — Шварц стомлено махнув рукою. — Та ми й досі не знаємо, чи не все пропало. Тепер ось нас відтіснили до самого узбережжя. Перед нами — саме тільки море…

«Море, — подумав я собі. — І судна, які все ж таки його перепливають».

— Дивна штука ота безнадійність, — вів далі Шварц. — Як цупко держиться в нас те, що вже навіть не є нашим «я», а тільки бажанням жити, існувати, хоч би тільки животіти! Часом потрапляєш тоді в ситуацію, як моряки під час тайфуну: повний штиль у самому центрі вихору. Піддаєшся, робишся схожим на жука, що прикинувся мертвим, але ти живий, живий! Ти тільки відкинув усі зусилля, крім одного — вижити, вижити за всяку ціну. Стаєш пильним, зосередженим, але вкрай пасивним. Нема вже чого розтринькувати. Штиль, а навколо тебе, як за круглим муром, лютує тайфун. Страх раптом зникає, розпач — теж, бо й вони були б розкішшю, яку вже не можна собі дозволити. Зусилля, яке довелося б витратити на них, виникало б із самого прагнення вижити і ослаблювало б його, а тому це зусилля треба виключити. Залишається в тобі тільки пильне око і розслаблена, цілком пасивна готовність. Тебе охоплює дивна, спокійна ясність. У такі дні в мене часом було відчуття, як у індійського йога, який теж відкидає все, пов’язане з його свідомим «я», щоб… — Шварц запнувся.

— Щоб шукати Бога? — запитав я з іронією.

Шварц похитав головою.

— Щоб знайти Бога. Шукають його завжди. Але шукають так, якби оце схотіли плисти та й скочили у воду в одежі, зі зброєю та багажем. А треба — голим. Голим, як я в ту ніч, коли покинув безпечну чужину, щоб повернутися до небезпечної батьківщини, і переходив Рейн, як річку, що вирішує долю, як вузеньку, осяяну місяцем смужку життя.

У таборі я часом згадував ту ніч. Ця згадка не ослаблювала мене, навпаки, додавала мені сил. Адже я вчинив те, чого зажадало від мене життя, і я не зазнав невдачі, мені випало на долю друге, наче послане з неба, життя з Гелен — а те, що потім завдало розпачу і часом мучило мене уві сні, відчувалося тільки тому, що було ж і інше: Париж, Гелен і незбагненне почуття того, що ти не сам-один на світі. Десь жила Гелен, можливо, що вона жила з іншим чоловіком, але вона жила. А це вже багато, страшенно багато у наші часи, коли людина значить не більше, ніж мурашка під чиїмось чоботом.

Шварц замовк.

— І що ж, знайшли ви Бога? — запитав я. То було надто різке запитання, але воно мені раптом видалося настільки важливим, що я його не міг не поставити.

— Обличчя у дзеркалі, — відповів Шварц.

— Чиє обличчя?

— Завжди те саме. Хіба ви не знаєте свого? Обличчя, з яким ви народилися?

Я зніяковіло подивився на нього. Цей самий вираз я чув від нього уже вдруге.

— Обличчя в дзеркалі, — повторив він. — І обличчя, що зазирає через ваше плече, а за ним іще одне, і тоді раптом ви самі стаєте дзеркалом з його нескінченними повтореннями… Ні, Бога я не знайшов. Та й що б ми з ним робили, якби знайшли? Щоб досягнути цього, треба перестати бути людьми. Шукати — то щось інше… — Шварц усміхнувся. — Та мені потім забракло вже й часу і сили на те. Я занадто опустився. Я вже думав тільки про те, що любив. Тим я й жив. Не думав уже про Бога, не думав про справедливість. Коло замкнулось. Це була та сама ситуація, як тоді на річці, вона повторювалася.

І знову все залежало тільки від мене. Але в такому стані сам майже нічого не вдієш. Та це й непотрібно — адже роздумування в такому стані тільки марно бентежить людину. Все діється само собою. Від безпорадної ізольованості самотньої людини повертаєшся в лоно безіменного закону подій, і тобі лишається тільки одне — бути готовим іти, коли невидима рука злегка підштовхне тебе у плече. І тоді треба тільки коритись їй; поки не питаєш — ти під захистом. Ви, мабуть, думаєте, що я плету якусь містичну нісенітницю…

Я похитав головою.

— Мені це теж знайоме. Таке находить на людину в моменти великої небезпеки. Я знав людей, які пережили щось подібне на війні. Зненацька, цілком безпідставно, але не вагаючись, вони вибігали з бліндажу, що за хвилину по тому перетворювався на братську могилу. Вони не знали, чому саме так діяли — адже бліндаж за всіма законами логіки був у сто разів безпечніший, аніж отой відкритий окоп, куди вони вибігали.

— Я вчинив неможливе, — заговорив знову Шварц. — Я зробив це дуже просто: спакував своє нехитре майно й одного ранку просто вийшов із табору на дорогу. Я не вдався до звичайної спроби втекти вночі.

Ясного сонячнЬго ранку я підійшов до великої вхідної брами, заявив вартовим, що мене звільнено, поліз до кишені і дав їм обом трохи грошей — випийте, мовляв, хлопці по чарці за моє здоров’я. Здавалося настільки неймовірним, щоб хтось наважився отак відкрито й нахабно без дозволу вийти з табору, що обом сільським хлопцям у формі й на думку не спало запитати мене про відповідний документ.

Не поспішаючи, я пішов собі по вимощеній білим каменем дорозі. Не побіг, хоча, зробивши кроків із двадцять, відчув за собою табірну браму, наче щелепи дракона, який крадеться слідом за мною і клацає зубами. Спокійненько я сховав у кишеню паспорт небіжчика Шварца, яким допіру помахав перед очима вартових, і пішов далі. Пахло розмарином та чебрецем. То був запах свободи.

Трохи згодом я нахилився, ніби для того, щоб зав’язати черевик, і поглянув назад. На дорозі не було нікого. Я пішов швидше.

У мене не було жодного із тих численних документів, яких тоді вимагали. Я досить пристойно говорив по-французьки