Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Але крізь оббиті повстю двері, вона добре знала, не проходив жоден звук.

Хлопчик тепер тільки жалібно стогнав:

— Хліб... цілу гору хліба... малим... Шоколад... Антрацит... Люксембуржці свині, нехай не стріляють... ох, хай йому чорт, вам же можна взяти картоплі... та візьміть же картоплі! Пані Гросман... Мамо... Тату... Губерте... Крізь щілину в дверях, крізь щілину в дверях.

Черниця плакала з жаху, не наважуючись відійти від хлопця; хлопець почав кидатись, і вона міцно придержувала його за плечі. Ще й канапка така до лиха слизька. Крихітка Шранц померла, її душечка вже на небі. Господи, помилуй її, ох, помилуй... воно ж безневинне, манісіньке янголятко, негарне російське янголятко... але тепер вона гарна...

— Не,— кричав хлопчик, силкуючись ударити по канапі руками,— я не хрещений!

Черниця злякано підвела очі. Метнулася до раковини, ні на мить на зводячи з хлопця боязкого погляду, і, не знайшовши склянки, знову вернулася до канапи й погладила Гріні по розпашілому чолі. Тоді підбігла до білого столика й схопила звідти пробірку. Пробірка вмить набралася повна. Господи, як мало води входить у пробірку!

— Щастя,— шепотів малий,— наберіть у шприц повно щастя, усе, скільки у вас є, і дітям теж...

Черниця врочисто, дуже повільно перехрестилася, потім вилила воду з пробірки хлопцеві на чоло й мовила крізь сльози:

— Я введу тебе в хрест...

Але Гріні, раптом отямившись від холодної води, так рвучко скинув голову догори, що пробірка вилетіла в черниці з рук і розбилася на скалки. Хлопчик глянув на перелякану сестру з кволою усмішкою і тихо сказав:

— У хрест, еге ж..— І важко впав на канапу, аж голова глухо гупнула об її край.

І тепер, коли він лежав непорушно, мовби силкуючись щось схопити широко розставленими руками, обличчя його здавалося моторошно жовтим, худим і старим.

— Зробили рентген? — вигукнув лікар, з усмішкою переступаючи поріг палати разом з доктором Ломаєром.

Черниця тільки мовчки похитала головою. Лікар підійшов ближче, машинально вхопився за стетоскоп, та зараз же й пустив його з рук і підвів очі на Ломаєра. Той скинув капелюха. Лоенгрін був мертвий...

Тільки постать мого дядька Фреда скрашає мені спогади про перші повоєнні роки. Якось улітку, надвечір, Дядько вернувся з війни додому. Вбраний він був не парадно, і тільки й приніс трофеїв, що бляшанку, перечеплену на шнурку через шию, та кілька недокурків, які дбайливо зберігав у невеличкій круглій коробочці. Він пригорнув мою матір, поцілував сестру й мене і, промурмотівши троє слів: «їсти, спати, курити»,— бухнувся на канапу — нашу родинну реліквію. Тому мені найдужче запам'яталося, що дядько був куди довший за нашу канапу й мусив або підкорчувати ноги, або простягати далеченько поза її край. І тоді, й тоді він на всю губу лаяв ціле покоління моїх діда з бабусею, яким ми завдячували це коштовне ложе. Дядько називав ту браву генерацію задрипаною й недорослою, всіляко ганьбив її смак — за безнадійно рожевий колір канапи,— що, проте, не заважало йому день при дні втішатись там солодким сном.

Сам я мав тоді на своєму обов'язку не дуже вдячну функцію: мені було чотирнадцять років, і не хто інший, а саме я мав здійснювати зв'язок між нашою доброзвичайною родиною й тією незабутньою інституцією, що іменувалась чорним ринком. Батька мого вбито на війні, матері платили крихітну пенсію, і моїм завданням було майже щодня збувати вбогі рештки вцілілого майна чи міняти їх на хліб, тютюн або вугілля. Вугілля, до речі сказати, стало тоді приводом до значної деструкції поняття «власність»,— деструкції, яку сьогодні означують шорстким терміном «крадіжка». Отож я мало не щодня вирушав на крадіжку або йшов спродувати лахи, і хоч мати добре бачила всю необхідність моєї непочесної діяльності, у неї щоразу стояли в очах сльози, коли я вранці збирався йти виконувати свою непросту повинність. Мені, приміром, доводилось обертати подушку на хліб, череп'яну миску на манні крупи, тритомник Густава Фрейтага на п'ятдесят грамів кави; усе це я проробляв нехай і не без запалу, одначе й не без остраху чи жалю до самого себе. Адже поняття «вартість»,— так це тоді звалося в дорослих,— у ті часи зазнало істотного зсуву, й на мене деколи падала несправедлива підозра в ошуканстві, бо ціна, одержана за предмет збуту, анітрохи не відповідала тій, яка здавалась прийнятною моїй матері. Нелегка штука — бути посередником між несумірними світами вартостей, що їх, проте, від тебе вимагають зрівноважити.

Дядькова Фредова поява збудила в наших серцях надію на відчутну чоловічу допомогу. Та спочатку він нас розчарував. З першого ж таки дня його апетит тяжко зажурив мене. І коли я, довго не міркуючи, вилив свій смуток матері, вона попросила мене дати дядькові «трохи оговтатися». На оговтування пішло десь так тижнів вісім. Попри всі прокльони надміру куцій канапі, дядько любісінько спав на ній ночами й досхочу куняв удень. Коли ж на хвилину оживав від сну, негайно