Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

завжди щонайперше бачив їхні личка, що світились радістю. Авжеж, вони раділи, вгледівши його, навіть після того, як він їх понабивав, вони ж усе добре розуміли. А тепер найлегший шурхіт обертатиметься для них жалем. І, мабуть, вони боятимуться. Ганс тремтить, тільки-но побачить поліцая, може, вони так плакатимуть, що пані Гросман почне лаятись, бо ввечері вона хоче мати спокій, а вони, може, заплачуть ще дужче, і тоді пані Гросман зазирне до них, і зглянеться над ними, вона не така вже й лиха, та пані Гросман. Але сам до неї Ганс ніколи не піде, він її страшенно боїться, Ганс усього на світі боїться...

Аби ж вони взяли хоч картоплі!..

Відколи він думав про малих, то плакав тільки з болю. Він спробував затулити очі долонею, аби не бачити дітлахів, але невдовзі відчув, що долоня зробилася геть мокра, й заплакав ще дужче. Він намагався прикинути, котра тепер година. Напевне, дев'ята, а може, й десята, і це було жахливо. Він ще ніколи не приходив додому пізніш як о пів на восьму, та на поїзді сьогодні була така сила охорони й довелося добре пильнувати, щоб не вклепатися. Люксембуржці люблять стріляти, мабуть, на війні не настрілялися, то тепер надолужують; але його їм не запопасти, ні, вони його ніколи не запопадуть, він завжди вислизав їм просто з рук. Господи, антрацит, чи ж міг він розминутися з антрацитом? Антрацит! За антрацит, і оком не моргнувши, дають сімдесят, а то й усі вісімдесят марок, як же йому було прогавити таку нагоду? А люксембуржці його не злапали, він давав собі раду й з росіянами, і з янкі, й з томмі, й з бельгійцями, то невже б його мали схопити якісь люксембуржці, якісь недорікуваті люксембуржці? Він майнув повз них, вихопився на платформу з вугіллям, нагріб у мішок і скинув додолу, а тоді ще й так покидав, скільки встиг. А потім раптом — гурк! — поїзд зупинився, і він пам'ятає тільки, що йому страшенно заболіло, а далі нічого не пригадує, аж поки його збудив той самий біль тут, в оцих дверях, і він побачив оцю білу кімнату. А тоді йому зробили укол. Тепер він знов плакав зі щастя. Дітлахів більш не було. Щастя — то щось чудове, він же ніколи ще його не знав; здавалося, щастя — то сльози; щастя без упину ринуло з очей, а в грудях не ставало його менше: блискітливий, розкішний, верткий клубок, дивовижний клубок щастя, спливаючи слізьми, лишався все той самий.

Зненацька він почув стрілянину — то били з автоматів люксембуржці, і постріли моторошним громом розітнули затишок весняного вечора, що дихав полем, димом з паровоза, вугільною курявою і трішечки — справжньою весною. Двічі гухнуло кудись у небо, все запнуте чорно-сірими хмарами, і луна, тисячократ віддавши виляск пострілів, кинула їх на нього — у груди зашпигало, неначе голками; ні, проклятущі люксембуржці його не поцілять, їм не вдасться його підстрелити! Вугілля, що він оце на ньому лежить крижем, тверде й гостре — антрацит — за центнер антрациту дають вісімдесят, вважай, вісімдесят марок. Може б, раз купити малим шоколаду? Ні, на шоколад йому не стане, шоколад по сорок — сорок п'ять марок, стільки вугілля він не піднесе, господи, центнер вугілля за дві плитки шоколаду! А ці люксембуржці геть, собаки, показилися, знову стріляють, його босим ногам холодно й болить на гострому антрациті, ноги в нього геть чорні, замурзані, він відчуває. Постріли вибивають здоровенні діри в небі, але ж неба їм не вбити, чи, може, люксембуржцям не штука застрелити небо?!

Може, було б таки сказати сестрі, де батько й куди ходить ночами Губерт? Але ж його не питали, а як не питають, то не треба нічого казати, і в школі так учили... а, хай вони западуться, ті люксембуржці... а малі... Нехай люксембуржці не стріляють, йому треба до малих... Вони неначе подуріли, геть-чисто відбилися глузду, ті люксембуржці. Ні, чорта з два, він не скаже, він не скаже медсестрі, де батько й де пропадає ночами брат, а може-таки, малі візьмуть собі хліба чи картоплі... або, може, пані Гросман запримітить, що щось не так, бо щось було не так, просто чудно, але завжди щось буває не так.

Пан директор, мабуть, сваритиметься. Від шприца зробилося так добре, спершу трішечки кольнуло, а тоді раптом усього його залило таке щастя! Ота бліда сестра набрала в шприц щастя, і він чув на власні вуха, що вона набрала забагато, забагато щастя, він не дурний. Гріні... Через двоє «і»... нє, вона ж померла... нє, пропала безвісти... Щастя — така гарна штука, він колись і малим купить отого щастя в шприці, купити ж можна все... Хліб... цілі гори хліба...

О, бісові душі, через двоє «і», невже вони тут не знають найкращих німецьких імен?..

— Нє,— вигукнув він раптом,— я не хрещений!

А може, мама ще десь жива? Нє, її застрелили люксембуржці, ба нє, росіяни, нє, хтозна, може, її вбили наці, вона ж їх так страшенно лаяла... нє, янкі... ох, нехай собі дітлахи попоїдять хліба. Попоїдять хліба... Він би купив їм цілу гору хліба, товарний вагон, повний з горою хліба... повний з горою антрациту; і щастя в шприці.

Через двоє «і», бісові душі!

Черниця кинулась до нього, намацала пульс і з тривогою заозиралася. Господи, може, покликати лікаря? Але ж не покинеш хлопця самого в палаті. Він у гарячці, марить... Маленька Шранц померла, переставилась на ліпший світ, слава господові, манюнє кришенятко з російським личком... Ох боже, де ж це лікар?

Вона заметушилася біля канапи.

— Нє,— кричав хлопчик,— я не хрещений!

Пульс, здавалося, ось-ось зовсім замре. Чоло черниці зросив піт.

— Пане докторе,— гукнула вона,—