Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

— Ми знищимо негідників бомбами! — вигукнув головнокомандувач військово-повітряного флоту.

— Ми їх покосимо кулеметним вогнем! — крикнув головнокомандувач армії.

— Я не можу схвалити вбивство, — заперечила королева.

— Але ж вони самі вбивці! — вигукнув головнокомандувач армії.

— Це не означає, що ми повинні наслідувати їхній приклад, — сказала королева. — 3 двох неправд не зробити одну правду.

— Аз двох правд не зробити одну лівду! — радісно додав ВДВ.

— Їх треба взяти живими, — звеліла королева.

— Але як? — здивувалися обидва військові. — Вони ж усі п’ятнадцять метрів заввишки. Вони розметають нас, як кеглі!

— Чекати! — втрутився ВДВ. — Притримайте свою конюшину! Тихіше їсти — далі плисти! Здається, я знати, що треба робити!

— Нехай говорить, — звеліла королева.

— Щокожного дня, — сказав ВДВ, — усі велетні бути у Царстві Сонів.

— Не розумію, що цей тип хоче сказати? — роздратувався головнокомандувач армії. — Він що, не вміє нормально говорити?

— Він має на увазі «Царство Снів», — пояснила Софія. — Це ж очевидно.

— Очемидно! — сказав ВДВ. — Щокожного полудня усі дев’ятеро велетнів лежать на землі і дуже-байдуже хропляво спляють. Вони завжди так відпочивати перед тим, як галопувати за черговим порціоном людських створінькал.

— Ну, добре. І що з того? — запитали вони.

— А з того — такого: вашим солдукатам треба скрадатися туди підповзиками і зв’язати сплявим велетням руки й ноги міцними мотузами і брязкими ланцюзами.

— Геніально, — сказала королева.

— Це все чудово, — погодився головнокомандувач армії. — Але ж як ми доставимо цих монстрів сюди? Ми ж не зможемо повантажити п’ятнадцятиметрових велетнів на вантажівки! Я вважаю, що їх треба пристрелити на місці!

ВДВ подивився зі свого величного сідала і сказав, звертаючись цього разу до головнокомандувача військово-повітряного флоту:

— А ви маєте впердоліт? Багато впердолетів?

— Він що, грубіянить мені?! — обурився головнокомандувач військово-повітряного флоту.

— Він має на увазі вертольоти, — розтлумачила велетневі слова Софія.

— То чому ж він зразу так не каже? Звісно, у нас є вертольоти.

— Великаві впердолети? — уточнив ВДВ.

— Величезні, — гордо відповів головнокомандувач військово-повітряного флоту. — Але навіть найбільший вертоліт не зможе вмістити жодного велетня.

— Не треба містити всередині, — пояснив ВДВ. — Треба його підвісити під пузеро впердолета і возити, як торпедуру.

— Як що? — перепитав головнокомандувач військово-повітряного флоту.

— Як торпеду, — пояснила Софія.

— Ви могли б це зробити, маршале авіації? — запитала королева.

— Ну, гадаю, що змогли б, — неохоче визнав головнокомандувач військово-повітряного флоту.

— Ну, то вперед! — звеліла королева. — Вам буде потрібно дев’ять гвинтокрилів, по одному для кожного велетня.

— А де це місце? — запитав у ВДВ головнокомандувач військово-повітряного флоту. — Покажіть нам на мапі, щоб ми могли засікти ціль.

— Засікати? — перепитав ВДВ. — На мавпі? Я ще ніколиво такого не чувати. Ця повітряна сила говорити ахенітниці?

Обличчя маршала авіації побуряковіло. Вій не звик, щоб йому хтось зауважував, що він «говорить ахенітниці».

Королева, з притаманним їй здоровим глуздом і тактовністю, поквапилася на допомогу.

— Чи не могли б ви, ВДВ, — попросила вона, — пояснити нам бодай приблизно, де розташована Країна Велетнів?

— Ні, ваша великавосте, — сказав ВДВ. — Це не в моїх сливах.

— Тоді по-всьому! — вигукнув генерал армії.

— Яке невігластво! — обурився маршал авіації.

— Вам не треба так легкаво опускати ноги, — спокійно зреагував на це ВДВ. — Перша мала перехняба — і ви вже кричати, як пороснята.

Генерал армії, як і маршал авіації, теж не звик, щоб його ображали. Його обличчя почало розбухати від люті, а щоки так надулися, що стали схожі на величезні перезрілі помідори.

— Ваша величносте! — зарепетував він. — Та це ж божевільний псих! Я не бажаю брати участі у цій безглуздій військовій операції!

Королева, котра вже звикла до вибриків своїх генералів, цілком зігнорувала його заяву.

— ВДВ, скажіть, будь ласка, цим тугодумним особам, що вони повинні зробити, — попросила вона.

— Із-заду-воленням, ваша великавосте, — вклонився їй ВДВ. — Слухати мене поважно, халявотряси!

Військові аж засіпалися від обурення, але й далі стояли струнко.

— Я не мати й туманистого уявлення, де саме знаходиться Країна Велетнів, — сказав ВДВ, — але я завжди могти туди гасати. Я щокожної ночі гасати учвал від туди до сюди, щоб удмухувати сони у спальні дітей. Тому шляхту до Країни Велетнів я знати дуже-байдуже добре. Отож ви робити так: піднімаєте усі ваші гвинторили в повітеро і нехай вони літавлять за мною, доки я буду гасати учвал.

— Скільки часу триватиме подорож? — запитала королева.

— Якщо ми вирушати прямо щойно, то велетні якраз будуть хропасто сплюхавити, — відповів ВДВ.

— Чудово! — зраділа королева. Вона повернулася до своїх головнокомандувачів і наказала:

— Будьте готові вирушати негайно.

Головнокомандувач армії, котрого уся ця авантюра доволі роздратувала, запитав:

— Це все дуже добре, ваша величносте, але що ми маємо робити з тими негідниками, коли доставимо їх сюди?

— Цим не переймайтеся, — сказала королева. — Ми про все подбаємо. А тепер поспішайте! Вперед!

— Якщо ви не заперечуєте, ваша величносте, — попросила Софія, — я хотіла б скласти компанію ВДВ і помандрувати разом з ним.

— А де ж ти сидітимеш? — здивувалася королева.

— У його вусі, — пояснила Софія. — Будь ласка, покажіть їм, ВДВ.

ВДВ підвівся з височенного стільця і почав випрямляти своє вухо, аж поки воно лягло паралельно до підлоги, а тоді взяв Софію двома пальцями і делікатно туди її поклав.

Головнокомандувачі армії і військово-повітряного флоту дивилися на це, вирячивши очі.

Королева усміхнулася.

— Ви справді дивовижний велетень, — сказала вона.

— Ваша великавосте, — вклонився їй ВДВ, — чи ви б не могли виконати одне моє спецілувальне прохання.

— Яке саме? — запитала королева.

— Дозвольте мені, якщо ваша ласка, перевезти сюди на гвинторилах мою колекцію сонів? Я їх збиравати багато-пребагато років і не хотіти їх пропасти.

—