Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Данте привозить додому. Не знаю як правильно себе поводити. Запал минув, а все сказане та скоєне тепер наше спільне минуле малює. В будинку готує чай, поки я мовчки спостерігаю. Подобається дивитися на широку спину. Ще більше подобається знати, що на ній я залишила подряпини від нігтів. Тіло горить, між стегнами приємна розслабленість. Коли Марк ставить чай переді мною, сідає навпроти та розглядає, усвідомлюю, що свій найбільший страх я подолала. З ним. 

Як так вийшло, що той, кого боялася, ненавиділа, зневажала став стимулом розкрити себе? Не він один, але він був присутнім. Завжди. 

— Ти хотіла про маму свою знати, — перший починає говорити. — Я розкажу. 

— І про те, що у вас з братом? — вимогливо. В очах його тону. Мені подобається. Бо там спалахує те, що тримає за горлянку й кричить в обличчя — для нього. Я для нього. Але це мимохідь. Секунда й все зникає. 

Данте спирається на стіл, вкрадливо каже:

— Обережно, Сабріно, іноді правда робить зворотне від того, що очікуєш. Я розповім про маму і чому я тут. 

Здаюся. Гаразд, нехай так. Поки це можна вважати перемогою, адже нещодавно Марк і цього розповідати не хотів спираючи усе на Маріана. Потрібно бути обережною. Він не з тих, кого легко перемогти, та я і не хочу. Я бажаю правди. Бажаю знати причини, що привели в цю мить. 

— Добре. 

Марк киває. Поглядом вказує, щоб пила чай. Слухняно роблю ковток. Почуваюся дивно. Передчуття м'яким флером біжить між нами. Між ребер порожні прогалини заповнилися. Мною, ним. Нами. Чи відпустить? Гірко всміхаюся собі сама. Ні. Не відпустить. Надто глибоко Данте увійшов в моє життя. В серце. Проріс сталлю між нейронних зв'язків. Не мало так статися, але сталося. 

— Тебе народили тут, — починає Данте. — Домініка Молода приїхала сюди бажаючи приховати народження дівчинки, про яку ніхто не знав. Їй пощастило, а може, то була доля, — веде плечима, голос рівний, — та протягом дев'яти місяців їй вдавалося приховувати вагітність. Домініка їздила відпочивати,  ховалася від чоловіка — батька Маріана, — вигадуючи причини. Дамір Молодий не зважав на це, бо вона їздила завжди з Маріаном. Був зайнятий бізнесом, його розвитком. Він любив твою маму, — м'яко продовжує. Помічаю, що варто Марку посмакувати ім'ям Домініки, його голос стає ніжнішим. Ледве відчутно, проте… — Мабуть, надто сильно.

— А вона? — пошепки.

Марк хитає головою.

— Не знаю. Маріана вона любила. Дуже. 

— Отже, вона приїхала сюди й народила в той час, коли народила моя мама, — збиваюся на слові “моя”. 

— Так. Тебе віддали їй, адже Домініка не знала яким чином пояснити появу дівчинки у їх сім'ї. Я не знаю подробиць розмови між жінками у палаті. Знаю інше, після цього Домініка викреслила тебе з життя.

Останні слова лунають образливо. Марк не намагається подати їх м'якше, щоб біль не був таким сильним. Він просто каже їх, а я відчуваю, що була нелюбою одразу, від зачаття. 

— Як же ти дізнався про мене? — проковтую гіркоту у роті.

— Домініка сама розповіла. Можливо вона знала, що хвора у той час, — тепер я чую біль у його голосі. Немов…втрата Домініки вдарила по ньому. — Попросила, в разі її смерті, тебе розшукати. Дала контакти цього міста, розповіла про народження, ваше прізвище, точніше сім'ї, котра тебе забрала. Її останнім бажанням було віднайти прощення у доньки. Вона попросила передати, що викреслила тебе з життя, бо біль був настільки нестерпним від твоєї втрати, що вона не могла дихати. Всі твої роки вона знала і пам'ятала про тебе. Не знаю чи планувала шукати сама, — тепер твердо продовжує Марк, — та найсильніше Домініка хотіла дати тобі життя. З Даміром його б не було. 

— Чому?

— Не знаю, Сабріно. Казали, що Дамір був досить впертою людиною. Це все. 

— Ти знайшов мене. Виконав прохання. Далі що? — напружено питаю.

Деякий час Данте мовчить. Пропалює очима наскрізь. Печать на душі ставить піснею сирени. Він знає як впливає на мене? Відчуває це? Розуміє? 

— Бажанням Домініки було покращити твоє життя, якщо воно погане. 

Нервовий сміх зривається з кінчика язика.

— То, коли ти забирав нашу крамницю, це було покращенням життя? 

Уважно вивчаю обличчя чоловіка. Хочеться, щоб хоч раз продемонстрував емоції, показав, що ж насправді ховає його душа. Але ні, він неперевершено контролює себе. Можна і позаздрити тому, що ніхто не здатен прочитати по його виразу, що ж в думках. 

— Ти на неї дуже схожа, — раптом промовляє. — Домініка дуже любила книги. Пам'ятаю, коли переїхала до нас з Маріаном, то привезла з собою цілу бібліотеку. До цього у нас була власна, моєї мами, та… Моя читала любовні романи, а Домініка усе. Навіть комікси. Вона була різностороння, Сабріно. 

Затамовую подих. Я на неї дуже схожа? 

— У тебе є фото? 

Данте дістає телефон. Гортає щось і ставить його на стіл, між нами. Обережно притягую смартфон до себе й вдивляюся у фото. Я не знаю скільки часу йому. Не знаю хто його зробив. Головне те, що зображено на ньому — Домініка Данте, в минулому Молода. Красива жінка з каро-зеленими очима. Волосся її русяве, з каштановим відтінком, вкладене у красиву зачіску, завивається на кінчиках. Риси обличчя… я і справді схожа на неї. Ніс, вилиці, скроні, губи, розріз очей… Важко, знаючи як виглядає вона, не бачити схожості. Марк бачив, а Маріан? Тому ми не могли перейти межу між платонічними стосунками? Його зупиняла моя зовнішність, на щастя. Марка ні. Та і, чому б мала, коли вона йому мачухою була? 

Проковтую клубок з минулого. Відсуваю телефон ближче до Данте. В очах сльози, заплющую їх. Якби я була бажаною, якби Домініка не віддала мамі, а залишила у себе, яким би було життя? Якою б була я? Чи пережила б те, що довелося? А може Дамір би не прийняв? Ненавидів би? Натомість я жила оточена любов'ю не рідної сім'ї. 

— Мені шкода, що ти її не знала. 

Розплющую очі. На нього дивлюся. В душі сум'яття. Не знаю, що робити з правдою. Дідуся вже немає, мами й бабусі теж. Є я і Маріан. Нас двоє залишилося від двох різних сімей. Але твердо знаю, потрібно залишити минуле позаду і йти вперед. Я не відмовлюся від нових бажань та правди, яку розкрила собі. Не буду більше Сабріною Іскрою, що боялася усього, в тому числі засудження. Не буду дівчинкою без нічого. Я буду брати своє, як Марк. Поки не насичуся і не повірю в те, що маю право володіти чим завгодно.