Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

І мені зовсім не подобається те, що я чую.

Що, чорт забирай, відбувається взагалі?

— Ви бажаєте зайняти своє місце, Серебрякова? — Віктор ще раз ставить запитання, чекаючи моєї відповіді.

Так, здається, тут кожен завис і чекає, що саме злетить з моїх губ.

— Я вже на своєму місці, — заявляю непохитно і опускаю погляд, гіпнотизуючи парту.

Знаю, що просто зараз, як мінімум, дві людини дивляться на мене розчаровано.

Для решти це лише привід приписати нам із Ромою неіснуючий роман.

Віктор, як ні в чому не бувало, починає вести заняття буденним тоном.

— І чому ти лишилась? — питає Рома через двадцять хвилин цілковитого затишшя.

— А маю піти? — злюся я, і наші погляди нарешті зустрічаються.

Пробирає легким розсипом тремтіння по тілу.

— Як мінімум, я в цьому не сумнівався, — Барінов знизує плечима.

— Це ще чому? — спантеличено кліпаю віями.

— Ти робиш вигляд, що ми не спілкуємося, — раптово заявляє він. — Боїшся, що Світлана знову обурюватиметься?

Посміхається, гад, від свого припущення.

— Я не роблю нічого подібного, — заявляю впевнено й непохитно.

— У тебе чудово виходить брехати, Ілоно, — хмикає Рома. — Якби я на власні очі не бачив, що ти навмисне не привіталася зі мною вранці, то навіть повірив би.

— Про що ти говориш, — моментально вибираю позицію брехати до кінця, але так само швидко усвідомлюю, що ні до чого хорошого це не приведе. — Це зовсім не те, що тобі здалося, — вже заявляю голосом, що більш сів.

— А що ж тоді? — Зацікавлено запитує Рома.

І що робити? Розповісти, в яке становище загнала себе, щоб не виглядати дурною і опинитися ще в безглуздішому становищі? Ну ні.

— Забий, просто забий, — відмахуюсь я, втикаючись у зошит.

Ми навряд чи стали ближчими, як мені здалося раніше.

— Ясно, — заявляє Барінов, ніби підтверджуючи свої думки.

— Що тобі зрозуміло? — вигукую я, чим привертаю непотрібну увагу.

Відповіді, щоправда, не отримую, від чого злюся ще сильніше.