Читати книгу - "Vivat Academia!"

У наступний мент її відштовхнуло назад. Розкинувши руки, Ляна припечаталася до стіни і відчула, що їй не вистачає дихання.

Але тут глибоко вдихнула, здається, Ела, і Ляна відступила від стіни. Світ перед нею був таким ясним, як ніколи. Потреби у словах не виникло. Та навіть у поглядах — Ляна рушила до вхідних дверей, не сумніваючись у тому, що вони, ті, котрі вона-не-вона, ідуть за нею.

Вона не пам’ятала, як відсувала засуви. Тільки істоти перед нею сахнулися, нажахані. Вони, уособлення страху, дали їй пройти, оточивши таким благоговійним почтом, ніби вона була їхньою матроною, нечестивою святою; ні, не вона, а вона-не-вона.

Вони.

Вони підвели руки, і перед ними, породжене тільки волею, почало рости і розкручуватися величезне колесо. Істоти дивилися, настрахані, а колесо більшало і набувало все більш реальних обрисів, і ось, вирісши до людського зросту у діаметрі, покотилося, розкручене, попереду, розрізаючи істот на шматки. Асфальтовий шлях вмився чорною кров’ю. Ляні під ноги відскочила чиясь голова із двома світлими кісками — жіноча: акуратний зріз шиї майже не кровив.

Ляна-що-не-Ляна засміялася. Вони засміялися — божевільні, і прикликали до себе колесо з тим, щоб знову розкрутити його і запустити поміж істоти.

А ті стояли, мов причаровані. Не рятувалися від колеса, не кричали від жаху, не відступали. Ніби кару вищого божества приймали — чи то пак заслужену винагороду.

«Он як ти вийшла з Чорного Сектору, Ганна Гроно. Якщо ти колись існувала, якщо це був твій візерунок, якщо ти навмисне лишила його тут, щоб ніхто не знайшов і не скористався ним більше… Пробач».

Тепер колесо не покотилося — полетіло поверхнею паралельно до землі, стинаючи голови, а подекуди і плечі. Невидиме, невмолиме: істоти розпадалися, помирали в агонії, і це був шал.

Все одно що посилати згори чорнометалеве пір’я виродкам на погибель.

Все одно що встромляти власний ніж у створіння без серця та душі, котре щойно прокусило шию старшому Глодові — і той сконав у цілительки на колінах.

Все одно що шукати священні записи, щоденники давно померлої обраниці — для того, щоб їх у смітті знайшла місяцелика дівчина з холодним поглядом і непевним іменем.

Все одно що вклонятися мощам, проймаючись релігійно-екстатичними почуттями.

Ні. Не все одно.

Вони засумнівалися. Хтось з-поміж них засумнівався, і колесо спинилося, але потім той самий хтось сказав: «Ідемо».

І вони пішли.

Вони прямували шляхом, до порталу, а істоти стояли по обидва боки від шляху і супроводжували їх поглядами суцільно-чорних очей.

Але, коли попереду стало видко діру у просторі — провал порталу — шлях їм заступила істота з бинтом у руці. На бинті можна було побачити плями засохлої крові.

— Ляно, — сказала істота, — підемо зі мною. Дозволь і мені… випити твоєї крові. Дозволь з’єднатися з тобою — як ти дозволила їм.

Вони не одразу зрозуміли, до кого звертається ця потвора нижчого ступеня — а проте потім зринула здогадка, пов’язана із промовленим істотою іменем.

Ляна.

«Ляна — моя найкраща подруга».

«Коли я з нею, я завжди маю рацію. Зате вона завжди щаслива».

«Вона бачила, як я помирала».

«Наче місяць».

«Ляна… хіба це — я?»

Колесо, що все ще висіло у повітрі перед Ляною-що-не-Ляна, здригнулося, а тоді розсипалося на порох.

«Я… з’єдналася?!»

Потому Ляна відчула пронизливий біль у правиці. Це було її особисте відчуття, не їхнє — бо візерунок, який об’єднав її та інших, розпався услід за колесом. Ела жалібно скрикнула, відчувши власну самотність і невпевненість — після чарівливого почуття єднання контраст був просто-таки разючим.

Віра потяглася за ножем.

Талія ледве не впала. Зі зникненням зв’язку з іншими до неї повернулася фізична слабкість.

А що робив Антін, Ляна не бачила. Вона вже не бачила нікого і нічого, крім Волі перед собою.

Неймовірно прекрасної Волі, дівчини з повновидим обличчям і чорними як ніч очима.

— Підемо, — настійливо повторила Воля. Істоти довкола почали хвилюватися. Відчули. Зараз будуть атакувати, байдуже подумала Ляна. Тепер її це не обходило. Портал — ось, попереду, свій обов’язок вона виконала… — Ти більш ніколи не будеш сама. Я поглину тебе, і ти долучишся… до нас. Навіки.

Ляні здалося, що на її правиці виростають очі. Безліч маленьких очей: тепер вона могла бачити шкірою правої руки, і рукавичка тому не заважала.

— Ось, — Воля простягнула до Ляни скривавлений бинт. — Ось…

Ляна хотіла запитати, де Захід, але наступний вчинок Волі змусив її забути про те, що збиралася запитувати.

Воля обв’язала одним кінцем бинта власний зап'ясток. Другий повиснув, безсилий: Ляна не могла цього так лишити. Вона взяла бинт і, підбадьорена Волиною посмішкою, почала обв’язувати його довкола своєї правиці.

— Я віддана тобі, — сказала Воля, посміхаючись, — твоїй крові. Я тепер знаю, що таке зло… Підемо, Озерна Діво. Станьмо єдиним.

Очі на Ляниній шкірі заворушилися, занервували, відчуваючи — зараз буде щось.

«А портал мене все одно не пустив би, — промайнула далека думка. — Я тепер не людина».

На хвильку Ляна відвернулася від Волі. Поглянула назад.

Ела щось кричала і, підтримувала Талію, намагаючись звести її на ноги; Віра шкірилися як людина, у котрої не лишилося нічого, окрім неконтрольованої люті. Ляна ще встигла це помітити, а тоді Антін вдарив її у живіт.

Дихання Ляни обірвалось. У місці, куди влучив удар, спалахнув пронизливий біль, ноги ослабли. В роті виник пекучий присмак — ніби гострі голки встромилися в язик та піднебіння.

— Кх… кха…

Біль був лютий настільки, що Ляна зігнулася навпіл, розриваючи бинт на власній ураз омертвілій правиці. Антін штовхнув її, заступаючи шлях Волі.

— Ти що робиш, довбаний зраднику?! — Віра блискавично підскочила до Антіна, в її руці з’явився ніж.

— Ти хіба сліпа?! — закричав Антін. — Це ж Воля! Ще секунда — і вона забрала б Ляну із собою!

— Ви все одно залишитесь тут, — прозвучав спокійний голос Волі. — Всі. Не зможете піти. Ви живете, забувши про те, що справжнє, та зв'язок крові міцніший, ніж ви думаєте.

Зв'язок крові?

«Я віддана твоїй крові», — так сказала Воля.

Ляна не могла цього збагнути. Занадто сильний біль.

— Не зможемо?! Це ми ще подивимось, — Віра миттєво знайшла іншого офірного цапа. — Ти, зраднику, сам дівчину вдарив — сам їй і помагай!

— Зошит, — Антін насупився, —