Читати книгу - "Сестри-вампірки 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дака замислилася.
Донг! Донг!
– Скільки разів уже пробив годинник? – пошепки запитав у Гелени Лудо. Але та була так захоплена розмовою Сільванії і Даки, що не почула запитання.
– До того ж, ми маємо піклуватися одна про одну, – серйозно сказала Сільванія і пильно подивилася сестрі в очі.
– Отже, залишимося напіввампірами? – запитала Дака.
– Залишимося напіввампірами! – з полегшенням видихнула Сільванія.
– От і добре, а тепер жуйте швидше квітки! Скоро годинник проб’є останній удар! – вигукнув Лудо.
Донг! Донг!
Ретельно пережувавши квітки, сестри встигли їх проковтнути прямо перед останнім ударом годинника.
– Тепер усе буде добре, усе буде, як раніше, – зітхнула Сільванія.
– Так, тепер усе буде добре, – погодилася з сестрою Дака.
– Ой, дивіться, тут на землі валяється чиясь коробочка з канапками. Чи не ваша, бува?
Дака взяла в руки коробочку. На зворотному боці було написано ім’я її власника: «Дірк ван Комбаст». Усередині знайшлися два акуратних сендвічі з вершковим сиром. Дака розділила шматочки хліба і хитро підморгнула друзям:
– Ну що, влаштуємо мисливцю на вампірів триденний пронос?
Усміхнувшись, Лудо відірвав від Spirulentia davantio gloris кілька листочків і додав їх у сир. Дака знову акуратно склала сендвічі і закрила коробочку. Сільванія захихотіла.
Але тут обличчя Сільванії і Даки посерйознішали.
– Дякуємо! Спасибі за все! – сказала Дака Гелені і Лудо.
– Якби не ви, ми б пропали, – усміхнулася до Гелени та Лудо Сільванія. Ті усміхнулися їй у відповідь.
– Пусте, подумаєш, – пробурмотів Лудо.
Поглянувши на повний місяць, що осяював м’яким молочним світлом цвинтарні алеї, Сільванія взяла сестру за руку, відкашлялась і тихо заспівала вампірійську колискову. Спочатку спів не вдавався, але, коли вступила Дака, їхні голоси злилися в найгарнішу у світі пісню. Немов маленька туманна хмарка, вона піднялася в нічне небо і розчинилася в місячному сяйві.
У Гелени і Лудо, які ніколи не чули цієї колискової, мурахи побігли по спині.
– Казково, – тихо промовив Лудо, коли пісня закінчилася і вони всі разом вирушили додому.
Усе добре…
Не встигли Дака і Сільванія лягти в ліжка, як з вулиці до них долинув скрегіт гальм старенької «Дачії». Коли батьки зазирнули в кімнату, дівчатка миттєво заплющили очі і прикинулися, ніби сплять.
– Я ж казав тобі, що все добре, – прошепотів Міхай.
– Маєш рацію, – кивнула Ельвіра і посміхнулася. Міхай обійняв її за талію.
– Який же я радий, що наші дівчатка швидко і легко звикли до тутешнього життя, – тихо сказав він. – Знайшли нових друзів, почуваються чудово… Одне слово, їм тут добре.
Ельвіра з любов’ю подивилася на чоловіка.
– А тобі, Міхаю, тут добре? – прошепотіла вона. Міхай ніжно пригорнув її до себе.
– Ну, звичайно, звикнути до того, що літати вдень не можна, а у вітальні стоїть канапа, було важкувато. Але найголовніше – ми разом, і ми родина.
– Так, – заглядаючи чоловікові в очі, промовила Ельвіра.
– До речі! Думаю, настав час розкрити дідусеві Густаву нашу таємницю. А якщо ти не знаєш, як повідомити, дозволь це зробити мені самому.
– Гаразд, – здалася Ельвіра.
Дака і Сільванія лежали в ліжках і, слухаючи батьківську розмову, щасливо посміхалися.
Карл-Хайнц затишно дрімав в акваріумі, із задоволенням час від часу пускаючи бульбашки.
У сонному одноповерховому районі на околиці Біндбурга панували спокій і безтурботність. Повний місяць досі осяював небо тьмяним світлом. Ні людина, ні дикий звір, ні навіть вампір не могли порушити мирний сон мешканців вулиці Ліндевег… І лише самотня постать обережно, по-пластунському, сунула до будинку № 21. Дірк ван Комбаст усю ніч носився містом, жахаючись власної тіні. Його душу охопив переполох. За кожним деревом, за кожним рогом йому ввижалися вампіри. Здавалося, з-за стовбура якогось дерева от-от вискочить Сільванія і в’їсться в його шию своїми білосніжними іклами. Мертвенно-блідий і знесилений, Дірк нарешті зважився повернутися додому. Підповзаючи до хвіртки, він боязко озирнувся на сусідський будинок. Але ніхто і не збирався за ним стежити. З полегшенням зітхнувши, він прочинив хвіртку – і побачив коробку з канапками. Цікаво, як вона тут опинилася? Мабуть, загубив, коли квапився. А втім, хіба не байдуже? Після таких пригод не гріх підживитися. Тремтячими руками Дірк ван Комбаст відкрив коробочку і з апетитом взявся поїдати сендвічі.
…що на добре виходить?
Наступного дня Сільванія намагалася обходити Якоба десятою дорогою. Але протриматися змогла тільки до великої перерви. Адже він повсякчас на неї дивився, і в очах його читалося зчудування.
– Може, сказати йому правду? – вагалась Сільванія.
– Навіть не думай! – похитала головою Гелена. – Він не стерпить цього, Сільваніє. Якоб – звичайний хлопець, навіщо наражати його на таке випробування?
Лудо погодився.
– Що ж мені робити?
– Думаю, тобі просто потрібно переконати Якоба, що ти звичайна дівчина, а те, що сталося вчора під час уроку англійської, – прикре непорозуміння. Спробуй йому це якось пояснити.
– Так, і зроби це якомога швидше! – Дака була рада, що їхні нові друзі, Гелена і Лудо, взяли на себе роль порадників Сільванії в амурних справах. Вона сама в таких речах мало що тямила, зате добре вміла свистіти, тому, поклавши до рота два пальці, свиснула так голосно, що весь шкільний двір обернувся.
– Гей, Якобе, ходи-но сюди, – помахала йому Дака, – Сільванія хоче поговорити з тобою.
Якоб нерішуче попрямував до їхньої компанії.
– Ти з глузду з’їхала? Я повинна продумати, що буду говорити, скласти концепцію, я не можу ось так спонтанно… – нервувала Сільванія, метушливо обсмикуючи сукню і поправляючи волосся.
– Зможеш! Успіхів! – поплескала її по плечу Дака і, прихопивши Гелену і Лудо, кудись повіялась.
– Маєш класний вигляд! – шепнула Сільванії Гелена. Сільванія подивилася їй услід: вона завжди мріяла мати таку подругу!
– Привіт… – несміливо сказав Якоб.
– Вітаю… Слухай-но, я хотіла тобі пояснити… – пробелькотіла Сільванія.
– О’кей.
– Якобе, я хотіла перепросити… за вчорашнє.
– О’кей.
– Взагалі-то, я нормальна дівчина…
– О’кей.
– Ти що-небудь ще, крім «о’кей», можеш сказати? – не витримала Сільванія.
– О’кей! Ой, sorry, так, авжеж. Жуйку хочеш? Вона перебиває запах часнику.
Цю пропозицію не було передбачено концепцією, придумати яку Сільванія так і не встигла.
– Ні, дякую, – пробурмотіла вона, – а ти, якщо хочеш, візьми.
Якоб закинув у рот дві жуйки, і Сільванія вирішила продовжити.
Вона якось не відразу зрозуміла, чому Якобу знадобилися ці жуйки.
– Отже, щодо того, що сталося, я б хотіла сказати…
– Та годі. Відверто кажучи, мені подобається, що ти не така, як усі… – Якоб злегка почервонів.
Сільванія здивовано подивилася йому в очі.
– Можемо якось ще спробувати позайматися англійською, – запропонував Якоб.
– Гм, якщо чесно, я проблем з англійською не маю, – зізналася Сільванія.
– Ну, тоді придумаємо собі якесь інше заняття.
Сільванія кивнула і посміхнулася. Якоб знизав плечима.
– Можемо, наприклад, вночі гуляти на кладовищі і кусати один одного.
Усмішка сповзла з обличчя Сільванії.
– Жарт! – засміявся Якоб.
Сільванія з ввічливості спробувала видушити з себе посмішку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри-вампірки 1», після закриття браузера.