Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

серед його чеснот вказав і його часті перемоги над татарами, хоча в наявних джерелах про них інформації мало. Узагалі красномовним доказом тієї вагомої сили, яку являло українське військо князівського періоду, можуть слугувати події 1430-х і 1470-х рр. Так, під час «Свидригайлової війни» 1431–1437 рр. цей князь саме за рахунок українських полків і союзних татар зміг протриматися майже шість років. Усі його найбільші перемоги були здійснені на території Волинського, Подільського та Київського князівств силами місцевих полків. На початку 1470-х рр. генуезці й місцевий хан Менглі Ґерай І саме в Київському (на той момент) воєводстві вбачали ту силу, що за згодою центрального литовського уряду мала надати їм допомогу.

Хоча в соціальному й організаційному плані війська українських князівств були загалом схожі, проте вони мали й чимало відмінностей. Це в першу чергу полягало у співвідношенні чисельності різних соціальних прошарків, військ, видах укріплень тощо. Ці відмінності були спричинені в першу чергу тим геополітичним становищем України, у якому вона опинилася внаслідок монголо-татарської навали. У той час як Київщина, Поділля й Сіверщина ввійшли до складу Золотої Орди, Галичина й Волинь зберегли самостійність, хоча й визнали залежність від ханів. Різним був і рівень спустошення українських земель. Так, степові й лісостепові масиви Київщини і Поділля постраждали більше, ніж порослі лісами Сіверщина і Волинь.

Руське королівство (в історичних роботах іще називається Галицько-Волинським князівством) залишилося самостійним, нічого дивного, що саме сюди відбувся відтік військових людей і саме тут мав місце ренесанс українського військового мистецтва. Данилом Галицьким була створена армія нового зразка. Основу складали стара дружина, значно розширена за рахунок осаджених на землі з обов’язком кінної чи пішої («оружники», «пєшци») служби, а також міського ополчення. На озброєння були прийняті найсучасніші зразки наступальної й оборонної зброї: арбалети, кінні обладунки, метальна артилерія тощо. У бою використовували комбінування піших арбалетників і кінних лучників, фаланги піших списників і важкої, закованої в лати кінноти. На полі бою війська ділилися на кілька тактичних підрозділів, підпорядкованих волі одного полководця (князя чи його представника: воєводи, двірського, тисячника і т. п.). Подібне практикувалося і на стратегічному рівні, коли князь оперував кількома окремими «корпусами». У фортифікаційному мистецтві головним нововведенням було обладнання укріплень для використання метальної артилерії. Крім того, у фортецях почали встановлювати кам’яні башти на зразок західноєвропейських донжонів. Це збільшувало ефективність арбалетів і метальних машин при обороні міст. Що стосується захоплення ворожих укріплень, то й тут використовували тактику комбінованого удару. Спочатку ворожу фортецю піддавали обстрілу з усіх видів метальної зброї: ручні пращі, луки, арбалети, катапульти, балісти, трібучети тощо. Таранами намагалися пробити стіни чи винести браму, за допомогою драбин влазили на стіни. Уся ця найрозвиненіша на свій час військова машина перейшла до рук литовського князя Любарта Гедиміновича з проголошенням його волинським князем 1340 р. Наступна сорокарічна війна Волинського князівства проти Польщі й Угорщини з переможним кінцем продемонструвала міць місцевого війська.

Проте за литовської влади в структурі волинського війська відбуваються деякі зміни. Любарт здобув перемогу, проте це було досягнуто максимальним напруженням сил і ресурсів князівства. В умовах постійного військового конфлікту, а також не маючи ще достатньої підтримки місцевого нобілітету (що було стандартним явищем у будь-якій країні, де змінювалася влада), Любарт був змушений віддавати міста і землі у володіння інших князів на правах служби. Наприклад, той же Белз, що успішно витримав ворожу облогу, він незабаром був змушений віддати Юрію Наримунтовичу і т. п. Ці князі мали нести відповідальність як за стан наданих земель, так і за рівень військової підготовки місцевих вояків. Як наслідок, доволі централізована військова система була перетворена на конгломерат князівських і панських дружин, а також ополчення окремих повітів і волостей. За таких умов втрачає значення піхота, адже відомо, що сильна піхота можлива лише за умови централізованої влади, яка має достатньо можливостей для виставлення великої кількості піших вояків — списників і стрільців. Падає загалом і чисельність волинських полків, що теж є закономірним явищем для будь-якого феодального війська. Так, якщо Волинь і Галичина при Романовичах могли виставити кількадесят тисяч вояків, то за литовської доби чисельність волинського війська не перевищує чотирьох тисяч. Якоюсь мірою можемо говорити про організаційний регрес, якого зазнала військова структура Волинського князівства. Інша справа, що це майже не проявилося на ступені бойової моці волинців в цілому. Якщо піхота відходить на задній план, то кіннота розвивається доволі динамічно. Крупні землеволодарі приділяли багато уваги бойовій якості своїх дружин. Тому волинські полки становлять фактично ударну силу литовського війська у його війнах з поляками часів правління Любарта і Свидригайла. І ця могутність волинського війська перейшла на обласну добу литовської історії.

Поділля після входження до складу Великого князівства Литовського хоча і зберегло цілісність, проте отримало одразу кілька князів — Коріатовичів. У військовому плані це був найбільш вразливий українській регіон. Перебуваючи у степовій смузі, воно було не тільки сильно спустошене монголо-татарами, але й не мало можливостей для відновлення сили. Сьогодні історики припускають, що на момент приходу литовців на Поділлі не існувало жодного укріпленого пункту. Кількість населення була невеликою, оскільки ця зона була потрібна ординцям для кочовищ. За таких умов Коріатовичі намагалися як укрыпити, так і заселити край. На Поділлі було побудовано цілу низку нових міст-фортець: Червоноград, Кам’янець-Подільський, Бакота, Вінниця, Брацлав, Скала тощо. Причому серед матеріалу, на відміну від інших земель, домінує каміння і цегла. За прикладом інших удільних князів, Коріатовичі утримують двір, роздають на умовах військової служби землі тощо. Те, що подільські володарі спромоглися побудувати багато потужних, у тому числі кам’яних фортець, вказує на те, що їм довгий час вдавалося забезпечувати відносну безпеку своїм володінням з боку степу. На це вказує й обов’язок військового люду, відомий з пожалувань, ходити в погоню. Поділля як цілісне князівство продовжує виступати і в першій третині XV ст. Його правителі Ситко, Свидригайло та інші з перемінним успіхом періодично воюють з татарами і молдаванами. Але в ході Свидригайлової війни (1431–1437) більша його частина була завойована поляками, за Великим князівством Литовським залишилися лише Вінниця і Брацлав. Цей подільський шматок спочатку потрапив під владу Київських князів, а вже з 1471 р. Східне Поділля в організаційному плані підпорядковується волинській адміністрації.

Хоча Сіверщина і ввійшла до складу Золотої Орди, проте, на противагу південним українським землям, тут збереглися укріпленні міста і доволі численне населення. Проте ця земля була не одним князівством, а розділеним серед невеличких володарів. Але місцеві князівські дружини являли собою доволі грізну силу. Наприклад, під час облоги Гродно 1390 р. Стародубський князь Корібут привів кінний полк з «гарною зброєю і конями». Його нащадок успішно воював у Чехії. Свидригайло, будучи Стародубським князем, успішно громив татар. Після переходу Сіверських князівств під владу московського великого князя наприкінці XV ст. їхні дружини грали одну з провідних ролей у війнах Московської держави