Читати книгу - "Справа Сивого"

Маруся зробила зацікавлені очі.

— Невже у нас? — здається, вона навмисно затягувала розмову з нудним дідом, щоб отримати сатисфакцію за портфель.

— Точно! — радісно відгукнувся той. — Я іще застав живим Івана Яковича Акінфієва[73], який його зробив. А його праця «Рослинність Катеринослава» разом із гербарієм на 1200 рослин отримала медаль на Всесвітній виставці у Парижі, уявляєте? Сам Іван Якович був нагороджений за неї орденом Святої Анни, — директор зітхнув. — Але тепер про це теж краще не говорити. Бачите, навіть квіти — це суцільна політика.

Клим кидав на дівчину розгублені погляди, і вона зрештою зглянулася на німі прохання хлопця.

— Дякуємо вам за цікаву розповідь, — Маруся підійшла до старого і ніжно взяла його за лікоть.

— Та хіба це розповідь? — обурився той. — Хочете, я вам покажу нашу оранжерею — оце насправді цікаво!

— Ми, мабуть, відриваємо вас від роботи, — не запитала, а радше запевнила Маруся директора і, щойно той спробував заперечити, додала: — Робота не терпить, давайте я вас проведу.

Із цими словами дівчина повела химерного старого стежкою, охоче киваючи на кожну його фразу. Клим супроводив пару очима й одразу ж узявся рятувати свого портфеля із чагарів, нещадно дряпаючи пальці об численні колючки, що росли ніби навмисно донизу. Клятий далекосхідний кущ легко пропускав здобич досередини, але тримав міцно, не даючи витягти її назад. Боротьба була довгою і кривавою. А коли завершилася і Клим переконався, що світла шкіра портфеля на відміну від пальців не отримала жодної подряпини, Маруся вже повернулася. Вона була сама.

— Він мені нагадав мого директора. Дмитро Іванович теж, як занудить за своїх козаків, не хоче нічого чути і не відчуває часу.

Почувши про Яворницького, Клим нашорошив вуха.

— Ну а як у тебе з ним, знайшла спільну мову? — обережно запитав він, облизуючи поколоті пальці.

— Знаєш, певно, не моя все-таки справа цей старий мотлох, усі ці брудні черепки, іржаві шаблі, кобзи. А він закопався по самі вуха.

— По вуха? повів головою хлопець. — А що він робить цілий день. Мабуть, листи пише?

— Пише, чи як він каже, шкряботить, — дівчина сердито махнула рукою. — Коли у смітті своєму не копається.

— І отримує, мабуть, листи...

— Я не знаю, — Маруся смикнула плечима. — Біля нього весь час крутяться якісь підозрілі елементи.

— Підозрілі елементи? — перепитав Клим, боячись пропустити якусь деталь.

— Так, — зітхнула безнадійно Маруся. — Наприклад, ця Біднова, що її судили у справі СВУ. Питається, що така людина робить у експедиції Дніпрельстану?

— Біднова? Ану, давай докладніше, — Клим насупив брови. — Це дуже важлива інформація.

Сєдов сидів на стільці, займаючи фактично весь вільний простір кабінету, але все одно примудрявся бути непомітним. Якби не сухий голос, що рипів усіма нотами старого іржавого механізму, можна було б пройти поруч і не озирнутися. Климові він нагадував богомола, що їх у дитинстві ловив із хлопцями — начебто велика комаха, а не відрізниш від звичайного патичка.

Вайсман поїхав на операцію — боротися з черговою синагогою, тому можна було говорити, нікому не заважаючи.

— Ви, юначе, повинні враховувати національні особливості малоросів, — Сєдов тримав свої тонкі руки на колінах, і лише ворушіння пальців видавало. — Зазвичай малорос старанно служить імперії, але саме ця старанність може перетворити його на ворога.

— Як це? — не зрозумів Клим.

— А дуже просто. У своїх стараннях він часто шукає, як зробити краще замість того, щоб робити, як сказано. І саме ці пошуки кращого потім переростають у пошуки правди, а це — пряма дорога до зради.

— Щось ви дуже складно висловлюєтеся.

Клим крутив у руках ручку, однак це не допомагало зосередитися. Думки так чи інакше відлітали до Марусі. Сєдов зіщулив очі за скельцями пенсне.

— Ну, візьміть хоч би того самого Еварніцкого. Здавалося б, молодий чоловік волею долі отримав добру освіту, але замість того, щоб вивчати Фінляндію, як йому порадив попечитель Харківської освіти генерал Максимович, взявся до своїх козаків.

— А що поганого у вивченні козаків? — не зрозумів Клим.

Сєдов розтягнув тонкі губи в усмішці.

— Пізнаю малороса! Будьте певні, Еварніцкій думав так само. Що поганого у козаках? Імператриці присягнули? Так. Переяславську раду хто зібрав? Козаки. З турками хто воював?

— Ну, — Клим згідно кивнув.

— Ну і результат, — тонкі пальці старого затарабанили по коліну. — Він почав вивчати козаків і швидко довивчався до націоналізму. А гетьман Мазепа? Вже який був вірний царів слуга, і в результаті все одно знюхався зі шведами. Бо всі ці вуса, оселедці та шаровари тільки здаються смішними. А насправді за ними приходять інші, зовсім не смішні речі.

— Але у нас зараз царів нема, — поспішив заперечити хлопець.

Пальці Сєдова зіграли чергову гаму на коліні.

— Смію зауважити, що Еварніцкій став націоналістом не вчора, а ще за імператора Олександра третього. Влада міняється — інтереси лишаються вічно.

Остання фраза категорично не сподобалася Климові.

— Що це ви маєте на увазі — влада міняється?

— А те й маю. Я, юначе, почав служити імперії, коли був таким, як ви. І нині служу. Дарма, що вона вже називається СРСР, — він блиснув скельцями пенсне, немовби відповідаючи на обурений погляд співрозмовника. — Ну добре, хай буде республіка. Якщо вам не подобається слово «імперія», хай буде республіка. Це нічого не міняє. Велика Росія — явище, яке стоїть понад словами і понад епохами.

Він замовк, вивчаючи реакцію Клима, а той у свою чергу розгубився і не знав, що сказати.

— Не турбуйтеся, юначе, я все розумію, — хихотнув Сєдов коротко, неначе всередині у нього зламалася соснова гілка. — Чому мене обтрусили від нафталіну, призначили жалування і прислали до вас? Тому що виникла потреба. Настав час боротися з націоналістами, а хто це вміє краще за Сєдова?

Клим слухав його і не міг зібрати думки. З одного боку, те, що казав старий, було звичайним імперським охвістям, але з іншого — якщо старого прислали з Харкова, значить, їм там видніше. Брянський завод теж був