Читати книгу - "Війна у натовпі"

нами літнього сонцестояння 30.06.91. День цей співпадає з датою проголошення у Львові 30.06.41 самочинної Української держави в обозі гітлерівської армії. Проте вогняний хрест був споруджений у Львові через зовсім іншу, більш глибоку причину. "Три тисячі років йде наша війна", — говорив Корчинський в одному зі своїх віршів. Слід розуміти психологію цієї людини — він щирий лише в своїй творчості і називає це "інтелектуальною чесністю". Там є ще одна характерна фраза відносно "високої ступені" (присвяти. — Лет.). Так, як і його найулюбленіше звернення до найближчого, довіреного оточення — "Діти" (вдови. — Авт.). Було б вкрай безглуздо в даному випадку обійтися ходульним визначенням "масонства", що стало вже поганим смаком в російській публіцистиці. Але щось таке, не цілком ортодоксальне, в цих образах було.

Для успіху такої важливої акції, як перший прилюдний виступ у всесоюзному і навіть міжнародному масштабі, адже кадри хроніки цієї події показують по телебаченню і зараз, вісім років потому, було вжито ряд заходів. Усіх учасників, числом близько трьохсот чоловік, перед операцією ізолювали — вивезли в учбовий табір у тернопільських нетрях. Три дні особовий склад займався інтенсивною фізичною підготовкою — групові дії, прорив строю супротивника. Особливе значення надавалось психологічній підготовці — зміна розпорядку дня, раціону, промивка мозку.

Прикриттям акції служив якийсь безневинний санкціонований захід у приміщенні порохової вежі. Оскільки всілякі патріотичні ходи у Львові на той час відбувалися з будь-якого приводу, залишалося тільки повідомити місцевому управлінню КДБ свідомо неправдивий маршрут. Під тиском з Києва ті ще могли вжити якісь попереджувальні заходи на предмет "неприпустимості" — перекрити вулицю, підвезти пару автобусів ОМОНу. Свою порцію інформації одержало і Тернопільське управління, яке навіть спромоглося перевести на інший шлях поїзд до Львова, куди збиралася завантажитись уся ця публіка. Вкінець озвірілі від постійних тренувань бойовики, мов татарська орда, ломилися через вокзал у ні в чому не винний поїзд на Москву, що стояв поруч. Навіть подумати не можна було їх якось зупиняти в мирному, націоналістично налаштованому Тернополі.

У Львові так і не збагнули, що хода рушить не звичайним маршрутом патріотичних демонстрацій — дугою вулиць від пам'ятника видатному українському поету Міцкевичу до оперного театру, а найкоротшим шляхом — глухою вуличкою до площі перед оперним і вже звід ти до Міцкевича, а потім кудись далі в невідомому для них напрямі. У своїх розрахунках організатори акції врахували і святковий захід в опері. Натовп якраз вибрався на "стометрівку" по його закінченні і розходитися не хотів, очікуючи нових видовищ. Він і прислужився прикриттям для бойовиків та їх неорганізованим резервом.

Дмитро Корчинський

Вечоріло, перед фасадом опери колона з ходу перешикувалася в каре, всередині якого було встановлено дерев'яний, змащений напалмом хрест. Натовп, який швидко зібрався, принишк. В урочистій тиші запалили хрест. Від нього запалали смолоскипи. Згорнувшись у колону, ми рушили. Натовп посунув за нами, немов загіпнотизований, — йому передалося наше збудження.

Освітлена смолоскипами колона прорізала місто. Ніколи пізніше, в жодній публічній акції, нам не вдавалося досягти такого емоційного піднесення. Ми відчували готовність зім'яти все, що виникне на нашому шляху, і, якщо треба, із захопленням вмерти самим. Наступного дня кожен з нас відчував себе вичавленим і спустошеним.

Розділ ІІІ УНСО

Дмитро Корчинський

Вранці 19 серпня 1991 року я з кількома людьми висадився з київського потяга на львівському вокзалі. Місто було приголомшене переворотом. Наділені генетичною пам'яттю львів'яни хутко зняли синьо-жовті прапори з вокзалу та львівської опери. Ми зайшли до обласної Ради. Там була тиха паніка. Вивозили комп'ютери і ксерокси.

Штаб розмістили в квартирі одного з наших у цетрі міста. Ми привезли з собою свіжий гираж газети "Капітуляція", розрахованої на деморалізацію офіцерського складу Радянської армії. Організували роздачу її військовослужбовцям.

Я нашвидкуруч написав наказ обласним організаціям Міжпартійної Асамблеї про створення підрозділів Української Народної Самооборони (УНСО) з метою організації саботажу та спротиву ГКЧП.

Наказ та інструкцію по створенню та функціонуванню підрозділів зачитав усім областям по телефону. Організація загального страйку видавалася нагальною справою. Всіх, кого можна, я засадив писати заклики до страйку на великих листах цупкого паперу. Їх одразу ж вивішували в людних місцях.

Почали домовлятися на заводах про зупинку роботи і, хоча всі були налякані, декого ми таки переконали.

Але тільки-но почала налагоджуватися справа, надійшло повідомлення про закінчення путчу. Я був у розпачі: страйк, повстання, революція залишилися у мріях. Проте віднині існувала УНСО і для неї необхідно було знайти яку-небудь війну.

Під час путчу й одразу після його раптового закінчення до УНСО записалося чимало колоритної публіки різного віку, статі, соціального становища. Їх формували по районних командах. Розробили програму навчання, по вихідних проводили вишколи та інструктажі — виготовлення та застосування запалювальних сумішей, вибухових речовин, тактичні заняття, рукопашний бій і таке інше.

Полковник Боровець

Це був один з найбільш нудних днів в історії України. Спрямована на Київ Білоцерківська дивізія застрягла на півдорозі, нібито через відсутність акумуляторів і бензину. Це було навіть не цікаво. Рухмани обережно бузили у міській Раді. В штабі КВО офіцери ходили в черевиках, а не в чоботах. І тривожних валіз не було. З Кіровограда перегнали десантників. На загальну заздрість обірваних солдатів, вони походжали штабом з автоматами і в рідкісних тоді камуфляжах. Ми всучили їм "летючки". Прибіг якийсь переляканий полковник з політу правління:

— Що ви тут роздаєте?

Дали і йому.

Я зрозумів, що Київ підняти не вдасться ані "за", ані "проти". Киянам просто було байдуже. У військ не було оперативних планів на випадок внутрішніх заворушень, за радянської влади вони з цією метою не застосовувались. Незважаючи на всі їхні недоліки, наші правителі мали уявлення про рівень боєздатності армії. Тож хіба був сенс виводити її на вулиці до першої горілчаної крамниці? Коли третина особового складу роти перебуває у звільненні, вже місця собі не знаходиш. А ще зі зброєю? Кинути їх на картоплю в якийсь глухий колгосп було ще можна. Подейкують, що в Москві дійшло до того, що сержанти почали уганяти танки десятками. Один "землячок" заготував навіть синьо-жовтий прапорець. Тиждень виловлювали їх по підвалах, по дівках. Командир Білоцерківської дивізії знав, що робив, приймаючи рішення не дійти до Києва. Доки не призвуть свідомих резервістів віком близько сорока років, навіть на війну їх страшно відправляти.

Валерій Бобрович (Устим)

Путч ГКЧП зненацька перервав мої остогидлі трудові будні нафтовика. Через два десятиліття після В'єтнаму