Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Темні таємниці 📚 - Українською

Читати книгу - "Темні таємниці"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Темні таємниці" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 69
Перейти на сторінку:
там – поняття не маю. Не цікаво. Бізнес якийсь, судячи з машини. Сюди катається в мисливський сезон, ще на рибу.

– Отже, когось Піщане таки цікавить, – зробила висновок Ольга. – Люди можуть повертатися сюди. Ваша мрія здійсниться, усе потроху оживе.

– Не за рахунок ось таких дачників. Приїхали, поїхали…

Таміла рушила назад до воріт, не гукнувши прибульців за собою.

– Що скажете? – спитала Ольга, дочекавшись, поки жінка відійде далі.

– Нічого нового. Крім того, про що хочу запитати вас і себе заразом. Знайдемо відповідь – вважайте, уперед просунулись.

– Тобто?

Тепер відставний поліцейський Вадим Чотар обвів довкілля широким жестом, трохи наслідуючи рухи Таміли Радзівіл.

– Ми з вами вже другий день на власні очі бачимо й на власні вуха чуємо, яка тут глушина. Питання: як і навіщо Яна поперлася сюди? Як дізналася про це Богом забуте місце? Що їм із Євгеном робити тут, що вони забули в Піщаному? – він зручніше зіперся, перенісши на ковіньку свою вагу. – Сюди випадково не забрідають, Ольго. Діти мали тут інтерес. Чи їм щось цікаве запропонували.

– Хто?

– Ті люди, котрі вбили Євгена. Десь тримають Яну. І поширюють страшні чутки про нібито прокляті місця. Гайда знайомитися з мисливцем.

8

Його погляд був колючим.

Ольга не знала, чи відчув Чотар те саме, але в присутності того, кого Таміла назвала мисливцем, стало незатишно. Чому – не могла пояснити до пуття. Новий знайомий, чоловік, точніше мужик, інакше не назвеш, поводився добродушно. Років трошки за сорок, плямисті штани, армійські берці, камуфляжна куртка з підкасаними до ліктів рукавами. У правиці стискав пластикову пляшку з водою, замість привітання простягнув її Ользі:

– Тримайте. Задуха нині.

– Не аж така.

Ольга спершу відмовилася, та враз зрозуміла – дійсно хоче пити. Уже потягнулася, коли затримала руку.

– Що це? Місцева водичка. Постійно тут набираю, цілюща.

– Вірю. Але дайте, як є, пластянку.

– Люди культурні, Макаре, – дорікнула Таміла суворо.

– Ой, можна подумати, я жлоб! Усе маємо!

Він жестом фокусника видобув із салону стосик новеньких пластянок. Узявши одну, Ольга передала її Чотареві. Той хитнув головою, і мисливець хлюпнув води їй. Від води вмить зціпило зуби, та Ольга зрозуміла: саме в цьому її смак. Мабуть, мужик набрав її десь поруч і зовсім недавно. Холодне питво враз збадьорило, пройшлося, наче свіжа кров по артеріях і венах. Не думала, що так буває, але, поки пила маленькими ковтками, із кожним наступним ніби народжувалася заново.

– Добре тут у нас, скажіть? – новий знайомий двома ковтками допив решту, пляшку поклав назад у салон. – Мене, як уже почули, звати Макаром. Отаке рідкісне ім’я навіть для цих країв.

– Кажете – у нас?

– А я себе, жіночко, тут своїм вважаю. Клієнтів для Піщаного шукаю, таких, як сам, на рідному краї поведених до нестями. Думаю: чий «опель» біля офісу Григорівни…

– Мій, – Ольга подала руку. – Я шукаю свою доньку.

І тих, хто міг її бачити тут.

– Саме тут? Чому?

– Довга історія, – утрутився Чотар, тицяючи Макарові правицю. – Ви тут, чув, прижилися. Частенько буваєте?

– Влітку – так, – він зиркнув на Тамілу, потім – на Савовича, нарешті – на собак, що вже оточили джип. – Я чогось не знаю?

– А чому ви маєте щось знати? – швидко парирував Чотар. – Бо ви почули – Макар Гнатюк у Піщаному не чужий. Полюбив це місце. Воно мене, правда, не дуже. Он Григорівна вовком дивиться…

– Ти вчасно, – перервала Таміла. – Хотіла вести людей до тебе.

– Мене ж нема в себе… ще.

– Яка різниця? – Таміла взяла руки в боки. – Ті двоє, хлопець із дівчиною. Про них люди питають.

– Можу показати фото, – Ольга сягнула по телефон.

– Не треба. Я ж дівчину впізнала. І Макар знає, про кого йдеться.

– А-а-а! – він легенько ляснув себе по лобі. – Було, було діло. У мене ж там, на пагорбі, покриття є. Ваші, – глянув на Ольгу, – попросилися туди, у садок. Ну, пустив я їх у двір, поставили намет. Від мене ж не відпаде.

Ольга подалася вперед.

– Де Яна?

– Так звідки я знаю! – Макар широко розвів руками. – Навіть не маю поняття, скільки часу та солодка парочка гостювала в мене на території. Прийняв, усе у дворі показав та й поїхав. Красти в мене нема чого, і чесне слово – хотів ключа лишити. Хлопчак каже – не треба, намету й спальників вистачить. От, думаю, гарно бути молодим. Із милим, як кажуть, і в наметі рай.

– Де Яна? – розуміючи безглуздість питання, Ольга, проте, повторила його.

– Та хтозна, жіночко! Я їх залишив – і все! Аж за два дні сюди повернувся. Якраз у п’ятницю. Ваша парочка, значить, у середу прибула. Нікого вже не побачив. До честі обох, порядочок лишили по собі.

– Маю охайну доньку. Ви не говорили з ними?

– Про що? – Макар зробив круглі очі.

Ольга знову відкрила рота, та Чотар укотре за час перебування в Піщаному легенько відтер її плечем, виступив на перший план.

– Звичайно, вам нема про що говорити з незнайомими молодими людьми. Тим більше, маєте свої справи. Проте раптом ви зацікавилися, звідки вони…

– З Києва, – перебив Макар. – Самі пояснили.

– Тим більше. Яким вітром сюди занесло не просто двох молодих людей, а пару з Києва? Їм же тут чогось треба було? Може, щось чи когось шукали.

– Аби не заважав ніхто. Подалі від цивілізації. То вже хлопчина мені видав.

Чотар глянув на Ольгу.

– На мою доньку не схоже, – відрізала вона.

– Ми мало знаємо своїх дітей, – вставила Таміла. – Говорячи зі мною, дівчина сказала саме це. Ну, приблизно в такому дусі.

– Полювали на нові враження, – додав Макар. – Тільки не треба зараз заперечувати: тут, у Піщаному й околицях, ловити нема чого. Усе в нас є. Враження – не завжди екстремальний вид спорту чи навіть полювання з риболовлею. Часом перебування в тихому місці дає їх більше, ніж американські гірки. Але… не у вашому випадку.

Ольга здригнулася.

Хребтом знизу вгору пробіг зрадницький холодок.

– Ви не договорюєте чогось, – вичавила.

– Справді, Макаре. Що відбувається? – суворо запитала Таміла. – Про який випадок мова?

– Та ви ж хіба питали! – вигукнув він. – І потім, вам скажи… Не люблять таких тем. Точніше, такої.

– Говори!

Вівчарка Атос рикнула в унісон, мовби підтримуючи вимогу.

– Прокляту дорогу вони шукали, –

1 ... 27 28 29 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темні таємниці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темні таємниці"