Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

У розмову втрутився сухопарий довгань. Дивне явище: якщо маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то худі довготелесі — переважно скептиками.

Тому довгий сказав маленькому:

— Звичайно, якби міг, то втік би.

— А на якого біса йому тікати? — озвався маленький. — Так чи так, він — на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут, у пакеті, для фельдкурата.

— А що в ньому? — спитав довгань.

— Не знаю.

— Бачиш, не знаєш, а говориш...

Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:

— Ти не знаєш, нащо ми ведемо тебе до фельдкурата?

— На сповідь, — байдуже відповів Швейк, — завтра мене будуть вішати. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.

— А за що тебе, так би мовити, теє... як ти кажеш? — обережно запитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільські ремісники і батьки родин.

— Не знаю,— відповів Швейк, добродушно усміхаючись. — Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.

— Либонь, тобі така нещаслива планида випала, — співчутливо, зі знанням справи зауважив маленький. — У нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного.

Прийшли за ним, нічого йому не сказали і в Йозефові повісили.

— А по-моєму, — сказав скептично довготелесий, — так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб усе це обґрунтувати.

— Коли нема війни, — зазначив Швейк, — це обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом — один дідько.

— Послухай, а ти, бува, не пхав носа до тієї політики? — запитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.

— А ще й до якої політики! — усміхнувся Швейк.

— А чи не будеш ти часом національний соціаліст?[88] — Тепер уже маленький товстун став обережний і втрутився в розмову. — А що нам до нього? — сказав він. — Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б ми принаймні могли в якомусь під’їзді зняти багнети, щоб не так впадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? — звернувся він до довганя. Той тихо промовив:

— Багнети можна було б зняти. Адже він наш.

Тонік пом’якшав, і його душу сповнило співчуття до Швейка.

Вони знайшли належний під’їзд, де зняли багнети, і товстун дозволив Швейкові іти поруч.

— Ти, може б, закурив, га? — запитав він. — А чи... — Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити перед тим, як повісять?» — але не докінчив речення, відчуваючи, що це було б нетактовно.

Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини у Кральове-Градеччині, про жінок, дітей, про клаптик нивки, про єдину корівчину.

— Пити хочеться, — сказав Швейк.

Довгань і малий перезирнулися.

— Десь на один кухоль і ми пішли б, — сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. — Але кудись так, щоб не кидатися в очі.

— Ходімо в «Куклик», — запропонував Швейк, — гвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл[89], його можете не боятися. Там грає скрипка і гармонія, — вів далі він, — заходять туди і вуличні дівчата, й інші пристойні люди, які не мають права ходити до «репрезентяку»[90].

Довгань ще раз перезирнувся з малим і сказав:

— Ну, то й ходім туди, до Карліна ще далеко.

Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклик» у доброму гуморі і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні і зайшли до зали, де скрипка й гармонія наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні: «На Панкраці, де горбочок, там алея, як шнурочок...»

Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».

За одним столиком спав п’яний сардинник. Час від часу він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під люстрою сиділо троє інших дівчат, що гукали якомусь залізничникові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав учора патруль якусь Маржку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла спати з якимось вояком у готель «Вальшів».

Біля самих дверей сидів вояк з кількома цивільними і розповідав їм про своє поранення в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені сигарет, які він дістав від співбесідників. Він усе говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанку його заохочував:

— Та пийте, пийте, вояченьку, хтозна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?

Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка з гармонією заквилили її, очі старого наповнилися слізьми, і він завів розбитим голосом:

Як порозумніла,

до мами просилась,

до мами просилась...

Від сусіднього стола хтось гукнув:

— Та годі ж бо! Хай йому грець. Заткніться вже з тою вашою «Сиріткою».

І в пику старому за ворожим столом почали співати:

Розлука, розлука,

А в серці розпука...

— Франто! — покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирітку» і доспівавши «Розлуку». — Кинь ти вже їх до бісового батька й ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди сигарети. Годі тобі розважати овечок божих.

Швейк зі своїми конвоїрами з цікавістю дивилися на ту сцену.

Швейк — він часто бував тут до війни — поринув у спогади, як налітав сюди, бувало, з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісень, де все було навпаки. Якось вони навіть хором заспівали:

За Драшнера-пана

Пригодонька сталась,

Марженка зшилась,

Його не боялась.

У ту мить несподівано увійшов Драшнер в супроводі свого почту, страшний і немилосердний. Всі сполошилися, як куріпки від пострілу. Цивільні агенти зігнали всіх докупи, і Швейк