Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом і під невгамовну метушню та звуки гармонії писав віршики, й тут же, у «Куклику», читав їх вуличним дівчатам.

Швейкові конвоїри, навпаки, ніяких спогадів не мали. Для них це було щось зовсім нове, і це нове починало їм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такі люди не тільки оптимісти, а мають нахил і до епікурейства. Довгань ще якусь хвилину боровся сам з собою, але, позбувшись свого скептицизму, поволі втрачав також і свою стриманість та розсудливість.

— Я потанцюю, — вирішив він після п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють «шлапака».

Товстун цілком віддався радощам життя. Біля нього сиділа якась дівчина і верзла непристойності, а у нього від її слів очі так і вигравали.

Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся зі своєю партнеркою до столу. Потім усі вони співали, танцювали, безперестанку пили і попліскували своїх приятельок. У тій атмосфері продажної любові, нікотину і алкоголю все мовби керувалося старим гаслом: «Після нас — хоч потоп».

Пополудні до них підсів якийсь вояка і запропонував зробити за п’ятірку флегмону або зараження крові. Шприц, мовляв, при ньому, і він може впорснути їм в руку або ногу гас[91]. Після того будуть, каже, лежати щонайменше зо два місяці, а якщо змочуватимуть рану слиною, то, можливо, і з півроку, а тоді їх змушені будуть зовсім відпустити з військової служби.

Довгань, який зовсім утратив душевну рівновагу, домовився з вояком, і той в убиральні впорснув йому гас у ногу.

Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушати в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч уже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейкові вже набридло в «Куклику», і він став погрожувати, що піде сам. Врешті пішли, але Швейк пообіцяв, що по дорозі вони заглянуть іще куди-небудь.

Вони зайшли до маленької кав’ярні за «Флоренцією», де товстун продав свій срібний годинник на подальші веселощі. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки. Це йому коштувало великих зусиль. Ноги у конвоїрів увесь час підламувалися, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли по дорозі їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями і з великою напругою Швейкові нарешті вдалося притягти їх до будинку на Королівській вулиці, де жив фельдкурат.

Швейк сам настромив конвоїрам багнети на гвинтівки і стусаном під ребра примусив супроводити себе.

На другому поверсі, де на дверях квартири висіла візитна картка: «Отто Кац — фельдкурат», їм відчинив якийсь вояк. З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.

— Wir... melden... gehorsam... Herr... Feldkurat, — через силу промовив довгань, козиряючи воякові,— ein... Paket... und ein Mann gebracht[92].

— Залізайте, — сказав вояка, — де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж... — Вояка сплюнув.

Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинилися і ввійшов, точніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був у самій лише жилетці і в руці тримав сигару.

— То ви вже тут? — сказав він Швейкові. — Оце вас привели? Е-е, нема у вас сірників?

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, нема.

— Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він... Що він?

— Він, голошу слухняно, без сірників, — відповів Швейк.

— Дуже правильно, він без сірників і не може нікому подати вогню. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?

— Голошу слухняно, не смердять.

— Так. Це по-друге. А тепер — по-третє. П’єте горілку?

— Голошу слухняно, горілки не п’ю, тільки ром.

— Добре, гляньте лишень на цього вояку. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не...неп...питущий, аб...абстинент, і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо... бо... та-такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл.

— Т-ти, непитущий! — звернувся він до вояка. — І як же тобі не с-сором, йолопе. За це б тобі заїхати пару разів у вухо!

Фельдкурат раптом звернув увагу на конвоїрів Швейка. Вони, попри намагання стояти рівно, хилиталися, марно спираючись на свої гвинтівки.

— Ви п’я... п-п’яні! — сказав фельдкурат. — Ви набралися під час служби, і за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберіть у них гвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, аж поки прийде патруль їх забрати. Я зараз протел-ле-ф-ф-фоную до казарми.

Таким чином, слова Наполеона «На війні ситуація міняється кожної хвилини» знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вони вели Швейка під багнетами і боялися, щоб він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті — уже сам їх і стеріг.

Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з гвинтівкою і багнетом.

— Я б чогось випив! — зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову найшов приступ скептицизму і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство. Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням — тільки жарти.

Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.

— Ну й дурні ж ми, — бідкався довгань.

Швейк, вислухавши всі обвинувачення, наприкінці заявив:

— Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені усміхнулося щастя.

— Я б таки чогось випив, — розпачливо повторював оптиміст. Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей.

— Пусти нас додому, — сказав він Швейкові, — не дурій, колєґо!

— Три кроки від мене! — відповів Швейк. — Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.

У дверях з’явився фельдкурат:

— Я... я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм.