Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.

II

Уже третій день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца, і за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик поручника Гельміха і сказав Швейкові, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.

Дорогою денщик розповів Швейкові, нібито фельдкурат посварився з поручником, розбив піаніно і тепер п’яний, як ніч, і не хоче йти додому. Поручник Гельміх, теж п’яний, викинув фельдкурата в коридор, і той сидить під дверима на підлозі і куняє.

Прибувши на місце, Швейк струснув фельдкурата за плечі, а коли той замурмотів і розплющив очі, Швейк козирнув і сказав:

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, я прийшов.

— А що вам тут треба?

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, я дістав наказ забрати вас звідсіля.

— Ви дістали наказ забрати мене? А куди ж ми підемо?

— До вас на квартиру, пане фельдкурат.

— А нащо ж мені йти до себе на квартиру, хіба я не у своїй квартирі?

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, ви в коридорі чужого дому.

— A-а як я сюди потрапив?

— Голошу слухняно, ви були в гостях.

— В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляєтеся.

Швейк підняв фельдкурата і припер його до стіни. Фельдкурат хитався з боку на бік, падав на нього і при цьому застерігав:

— Я впаду! Впаду, — твердив він знову, дурнувато посміхаючись.

Нарешті Швейкові вдалося причавити фельдкурата до стіни, і той у новій позі знову почав дрімати.

Швейк розбудив його.

— Що вам потрібно? — запитав фельдкурат, зробивши марну спробу зсунутися по стіні і сісти на підлозі. — Хто ви такий?

— Голошу слухняно, — відповів Швейк, притискаючи фельдкурата до стіни, — я ваш денщик, пане фельдкурат.

— У мене немає ніякого денщика, — через силу промимрив фельдкурат і зробив нову спробу звалитися на Швейка. — Я не фельдкурат, я свиня, — признався він зі щирістю пияка, — пустіть мене, пане, я вас не знаю.

Недовга боротьба скінчилася цілковитою Швейковою перемогою. Швейк скористався цією перемогою і стягнув фельдкурата зі сходів до під’їзду, де той знову почав опиратися, щоб його не витягли на вулицю. — Я вас, пане, не знаю, — невпинно торочив, борюкаючись зі Швейком, фельдкурат. — Ви знаєте Отто Каца? Це я. Я був у архієпископа, — вигукував він, тримаючись за двері під’їзду. — Мною цікавиться Ватикан, розумієте?

Швейк відкинув «Голошу слухняно» і заговорив з фельдкуратом інтимним тоном:

— Пусти двері, кажу, бо як трісну тебе по тих лапах. Ходім додому та й баста. Мовчати!

Фельдкурат відпустив двері і звалився на Швейка.

— Так, ходім кудись, але до Шугів я не піду, там я винен.

Швейк випхав його з під’їзду і, шарпаючи, поволік тротуаром.

— Що це за пан такий? — спитав хтось із зустрічних.

— Це мій брат, — відповів Швейк, — дістав відпустку і приїхав відвідати мене. Отож на радощах упився, бо не думав, що застане мене живого.

Почувши останні слова, фельдкурат промугикав якийсь мотив з оперети, якої ніхто б не пізнав, і почав чіплятися до перехожих:

— Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, щоб його труп можна було покропити святою водою... — І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його під руку і поволік додому.

Витягнувши голову, волочачи ногами, фельдкурат перебирав ними, як кицька з переламаним хребтом, і мугикав: — Dominus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobiscum[93].

На стоянці візників Швейк посадив фельдкурата біля муру, а сам пішов торгуватися з ними. Один з візників заявив, що він цього пана дуже добре знає, бо раз уже його возив і більше не повезе.

— Обригав мені геть усе і не заплатив навіть за проїзд. Я його возив щось години зо дві, поки знайшов, де він живе. Потім я тричі приходив по гроші, і лише тиждень тому він дав мені за все п’ять крон.

Після довгих умовлянь один з візників погодився їх везти.

Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, і хтось тим часом зняв у нього з голови і забрав чорний котелок (фельдкурат зазвичай ходив у цивільному).

Швейк збудив свого хазяїна і з допомогою візника посадив його в карету. Тут фельдкурата охопила цілковита апатія. Швейк здався йому полковником Юстом з 75 піхотного полку, і він кілька разів повторив:

— Не гнівайся, друже, що я тикаю тобі, я свиня!

Одну мить здавалося, що туркотіння карети по бруківці витвережує його. Він сів рівно і заспівав якийсь уривок з невідомої пісні. Можливо, це була його імпровізація.

Він мене, гей, в ті дні щасливі,

На коліна брав колись,

В Меркліні тоді жили ми,

Біля Домажлиць.

За хвилину однак йому знову світ замакітрився, і, звернувшись до Швейка, він спитав, примруживши одне око: — Як ся маєте, шановна пані? Виїжджаєте кудись на дачу? — В очах у нього двоїлося, і після короткої паузи він знову докинув: — Зволите мати дорослого сина? — І при цьому вказав пальцем на Швейка.

— Сядеш ти каменем, чи ні? — визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на сидіння. — Думаєш, я тебе не навчу порядку?

Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав дивитися з вікна карети на вулицю, ніяк не розуміючи, що, власне, з ним діється.

А далі, вже зовсім збаранівши, звернувся до Швейка і тужливо сказав:

— Пані, дайте мені перший клас, — і зробив спробу спустити штани.

— Зараз же застебнися, свинюко, — гаркнув Швейк. — Тебе вже знають усі візники, ти вже раз обригав усю карету, а тепер ще й таке вигадав. Не думай, що тобі знову вдасться не заплатити, як минулого разу.

Фельдкурат меланхолійно підпер голову долонею і почав співати: «Вже мене ніхто не любить...» Але зразу ж урвав свій спів і проказав: «Entschuldigen Sie, lieber Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich will»[94]

Потім він зібрався, мабуть, засвистіти якусь мелодію, але замість цього з його губ зринуло таке розкотисте