Читати книгу - "Війни Міллігана"

Помічник психолога спочатку зустрів його насторожено: — Чим я можу вам допомогти, містере Мілліган?

— Я хотів з кимось поговорити, — почав аллен.

— Поговорити про що?

— Та не знаю… просто поговорити… мене хвилюють певні речі… і я хочу щось з цим зробити…

— Продовжуйте.

— Навіть не знаю, з чого почати.

Звісно, аллен і не збирався ділитися своїми справжніми проблемами з людиною, яка не вірить у СМО та яку можуть викликати до суду для оцінки його психічного стану. Він, згідно з планом артура, збирався говорити те, що той хоче чути.

— Вочевидь, вас мучить якесь питання, яким ви бажаєте з кимось поділитися, — підказав Ґорман.

— Я… я б хотів знати… знати… — він докладав зусиль, щоб утримати серйозне обличчя, — знати, чому я такий гнилий виродок.

Ґорман із розумінням кивнув.

— Я хочу навчитися спілкуватися з людьми… з такими, як ви. З людьми, які хочуть допомогти мені. Мені дуже боляче через те, що я роблю речі, за які ви мене ненавидите.

— Ні, я не відчуваю до вас ненависті, — сказав Ґорман. — Я лише намагаюся зрозуміти вас — щоб допомогти.

аллен ледь не прокусив собі губу, стримуючи сміх. Тут важливо не переборщити. Треба сказати рівно стільки, щоб зацікавити його, але нічого такого, що пізніше він міг би використати проти Біллі — визнавати своєї провини не можна.

— Я буду радий вам допомогти, — продовжував Ґорман. — На жаль, наступні три дні мене не буде, але коли я повернуся, ми зможемо продовжити нашу бесіду.

Ґормана не було аж до наступного тижня. Повернувся він з підготовленим списком запитань — мабуть, йому допомагав доктор Лінднер. артур сказав, що там доволі очевидні й не надто важливі дрібниці, тому аллен розповів Ґорману навіть більше, ніж той сподівався.

— Усе своє життя я тільки те й робив, що маніпулював людьми. Я постійно шукаю способи використати когось. Сам не знаю, чому я такий. Я хочу змінитися, і мені потрібна допомога…

Судячи з виразу обличчя Ґормана та його мови тіла, аллену вдалося натиснути на потрібні кнопки. Саме це лікар і хотів почути.

Під час наступної зустрічі аллен за вказівками артура поводився пригнічено — начебто через втому та відчай.

— Не знаю… — тягнув аллен, уникаючи погляду Ґормана. — Я просто не можу більше… пробачте. Я взагалі не мав довірятися вам. Мені краще замовкнути.

Він опустив очі й усіма способами спробував показати, що хотів от-от відкрити свою найбільшу таємницю, але передумав.

— Що трапилося? — спитав Ґорман.

— Наглядачі. Таке враження, що я їм ворог. Вони читають мої листи. Вони постійно стежать за мною. Я навіть не можу спокійно сісти й щось написати в загальній кімнаті — вони будуть стояти й дивитися, що я пишу.

— Я поговорю про це з вашою терапевтичною групою. Думаю, ми можемо дати вам трохи більше свободи й дозволити писати листи.

аллен страшенно зрадів, але ніяк це не виказав. Це, власне, і все, що йому було треба від Ґормана: папір та олівець.

Можливість записувати те, що відбувається в нього в голові й навколо. Можливість записати історію Ліми.

Після наступної наради персоналу Ґорман у присутності аллена поговорив з одним із наглядачів.

— Містеру Міллігану відсьогодні дозволено користуватися папером та олівцем без нагляду. Простежте, щоб ніхто йому не заважав.

— А що далі? Влаштуємо тут для нього санаторій? — посміхнувся той.

— Це рішення терапевтів. Навіть не думайте читати те, що він пише. Це взагалі протизаконно, і він може засудити нас по самі помідори. Відтепер у нього є право писати листи родичам і взагалі кому захоче. Йому потрібно трохи більше свободи.

Того ж дня аллен сів у загальній кімнаті й почав писати. Ефект був просто приголомшливий. Якщо наглядач лаяв когось із пацієнтів і раптом помічав олівець у руках Міллігана — він негайно замовкав і йшов геть. Варто було комусь підняти руку на зомбі і в цей момент зустрітися поглядом з Мілліганом, як він одразу вгамовувався. Наглядачі почали збиратися навколо свого столу й кидати на нього гнівні погляди. Вони не знали, що він пише й навіщо, лише бачили, як Мілліган виходить з кімнати з аркушем паперу та починає писати. Потім аркуш кудись зникає — і Мілліган пише вже на іншому.

Така реакція наглядачів спонукала його записати й ті події, що сталися відразу після переведення в Ліму: як містер Браксообварив і з’їв свою руку, як вони робили шмурдяк і напилися, як Льюїс убив гризунів, як Річард намагався повіситися…

Він писав вісім-дев’ять годин на день.

Через три дні він зібрав записи й переніс їх зі своєї кімнати в загальну залу. Там він сховав аркуші в одному зі старих журналів, які збирали пил на верхній поличці — просто під носом у наглядачів.

Згодом справи стали серйозніші, й артур вирішив, що надто ризиковано і надалі тримати записи в загальній кімнаті.

Треба знайти більш надійне місце. Таке, де ніхто й не подумає їх шукати.

Наступного тижня аллен знов ішов на зустріч з доктором Ґорманом. Проходячи повз ті розділені навпіл двері, він знов перевірив нижню частину — так і є, не зачинена. Вочевидь, той, хто перевіряє двері, просто смикає ручку і йде далі, впевнений, що двері повністю зачинено. аллен шмигнув усередину і зачинив за собою двері. Тут усе було так само вкрито пилом — навіть пачка старих журналів у кутку. І так само жодних слідів на підлозі. Вікно тут було футів дванадцять заввишки[16], з товстими ґратами й міцними екранами з оргскла в залізній рамі. Бетонне підвіконня було три дюйми[17] завширшки.

аллен підійшов до вікна й постукав по підвіконню. Звук вийшов неочікувано дзвінким. Він думав, що це просто бетон аж до самої підлоги, але, вочевидь, це просто плита, що закриває якусь порожнечу. За допомогою олівця він підняв плиту й побачив, що її підтримують вертикальні підпорки. Засунувши туди руку, він намацав горизонтальну перекладину між підпірками — загалом виходила чудова «скринька», де можна було сховати записи.

Крім того, сюди досить легко дістатися. Двері, що ведуть у «вічний коридор» із загальної кімнати, томмі легко зможе відчинити. Та їх аллен і сам відчинить! Там навіть кредитка не потрібна