Читати книгу - "Марія Антуанетта"

заманулося, перш ніж загинути, втілитись у єдиній постаті. В ілюстрованій книзі історії це сторіччя жінок не міг представити жоден король і ніякий чоловік — лиш у жіночій постаті, в королеві, воно могло виразно відбитись; і такою зразковою королевою рококо стала Марія Антуанетта. Найбезжурніша з безжурних, наймарнотратніша з марнотратних, вишукано найгалантніша й зумисне найзальотніша з усіх галантних і кокетливих жінок, вона незабутньо й майже з документальною докладністю відтворила в власній постаті штучні звичаї й неприродне життя вісімнадцятого сторіччя. «Неможливо, — сказала про неї пані де Сталь, — укладати в люб’язність більше грації й доброти. Володіючи таким незвичайним даром спілкування, вона й нітрохи не забуває, що вона королева, а поводиться завжди так, ніби саме про це й забула». Марія Антуанетта грає своїм життям, мов на вкрай делікатному й ламкому інструменті. Замість бути видатною постаттю навіки, вона зосталася характерним проявом своєї доби, і в безглуздім марнуванні її внутрішніх сил один глузд усе-таки зберігся: в її постаті вісімнадцяте сторіччя сягнуло довершеності, а її смертю воно завершилось.

Який перший клопіт у королеви рококо, коли вона прокидається вранці у Версальськім замку? Вістки з міста, з країни? Листи послів, чи здобуло перемогу військо, чи оголосили Англії війну? Аж ніяк. Своїм звичаєм Марія Антуанетта повертається додому лиш о четвертій або п’ятій годині ранку, спить лише кілька годин, її невгомонність не потребує довгого спочинку — аж тоді вже важливою церемонією розпочинається день. З кількома сорочками, хусточками й рушничками заходить старша покоївка, що орудує гардеробом, а з нею й камеристка. Та вклоняється й простягає для перегляду фоліант, де шпильками закріплені невеличкі, виготовлені з тканини зразки всіх уборів, що є в гардеробі. Марія Антуанетта має вирішити, у якому вбранні хоче сьогодні бути — важезний, украй відповідальний ви­бір, бо на кожну пору року етикет звелів мати дванадцять пишних убрань, дванадцять фантазійних і дванадцять церемоніальних, вже й не рахуючи сотні інших, котрі шиються щороку (уявіть собі ганьбу, якби королева мод раз у раз одягала одні й ті самі сукні!). А до цього ще пеньюари, корсети, мереживні хустки й косинки, капелюшки, пальто, рукавички, панчохи й спіднє з потаємного арсеналу, де ґарує ціле військо швачок і закрійниць. Здебільшого вибір триває довго; нарешті шпильками зазначили взірці вбрання, котре сьогодні заманулося носити Марії Антуанетті, — врочи­стий одяг для прийомів, deshabillé[42] для пополудня, пишне вечірнє вбрання. Перший клопіт минувся, книгу із зразками забирають і приносять вибраний одяг уже в оригіналі.

Не диво, що при такій важливості вбрання головна кравчиня божественна пані Берґен здобула більшу владу над Марією Антуанеттою, ніж усі державні міністри, — таж їх по кілька разів можна міняти, а ця — єдина й незрівнянна. Щоправда, за походженням вона проста швачка з найнижчих суспільних верств, але ця груба, гоноровита і пронозувата майстриня haute couture[43], маючи радше прості, ніж витончені манери, цілком заволоділа королевою. Заради неї за вісімнадцять років до справжньої революції у Версалі відбувся двірський переворот: пані Берґен зламала приписи етикету, котрий забороняв міщанці вступати в малі кабінети королеви; ця художниця своїм ремеслом осягнула те, чого не вдалося Вольтерові й усім тогочасним поетам і живописцям: бути сам на сам на прийомі в королеви. Коли та двічі на тиждень приходить зі своїми новими ескізами, Марія Антуанетта полишає своїх шляхетних придворних дам і зачиняється з шановною майстринею в закритих покоях для потаємних нарад, аби посіяти з нею нову, ще безглуздішу, ніж учорашня, моду. Що й казати, такий тріумф щедро набиває калитку заповзятливої кравчині. Спонукавши спершу саму Марію Антуанетту до найдорожчих витрат, вона обдирає потім цілісінький двір і все дворянство; над своєю крамницею на вулиці Св. Гонорія вона величезними літерами написала свій титул королевиної по­стачальниці й недбало та зверхньо пояснює покупцям, коли тим доводиться чекати: «Зараз я маю працювати з Її Величністю». Невдовзі в неї до послуг уже цілий полк швачок і гаптувальниць, адже чим елеґантніше вбрана королева, тим із дужчим шалом усі інші дами прагнуть не зостатися позаду. Чимало їх великими грішми підкуповує невірну чарівницю, щоб вона викроїла їм модель, якої ще й королева не мала, — всіх, мов пошесть, охопило прагнення до розкішних нарядів. Заворушення в країні, незгоди з парламентом, війна проти Англії значно менше хвилюють пихате двірське товариство, ніж новий рудий блошиний колір, уведений до моди пані Берґен, або надто вже сміливий хвостатий турнюр кринолінових суконь, або щойно витканий у Ліоні шовк нової барви. Кожна дама з поваги до себе ніби й собі змушена крок за кроком вступати в ці мавпячі перегони заради химерного вбрання, — й один одружений бідолаха гірко плакався: «У Франції жінки ще ніколи не марнували стільки грошей, аби зробитися посміховиськом».

Та Марія Антуанетта відчуває, що її найперший обо­в’язок — бути королевою в цій царині. Покоролювавши три місяці, мала принцеса вже стала манекеном вишуканого світу, моделлю всіх костюмів і зачісок — у кожнім салоні, при кожнім дворі обізвався її тріумф. Таки навіть у Відні, докотившись звідти безрадісним відлунням. Марія Терезія, прагнучи, щоб дочка бралася до гідніших завдань, сердито повернула послові портрет своєї надміру розкішно й по-модному вирядженої дочки: це портрет актриси, а не королеви Франції. Вона гнівно дорікає дочці, щоправда, як завше, намарне: «Ти ж бо знаєш, я завжди вважала, що, йдучи за модою, треба знати міру й ніколи не химерувати. Такій молоденькій і гарній жінці, такій чарівливій королеві непотрібне оте безглуздя — навпаки, просте вбрання найдужче личить її гідності. Оскільки ти задаєш тон, то цілий світ кинеться наслідувати навіть твої найдрібніші похибки. Та я ж люблю свою малу королеву, придивляюся до кожного її кроку і тому поспішаю застерегти від такої нерозважності».

Другий щоранішній клопіт — зачіска. На щастя, й тут трапився під рукою великий митець, добродій Леонар, видатний і невичерпний Фіґаро доби рококо. Мов великий вельможа, він щодня шестернею їде з Парижа до Версаля і з допомогою гребінця, лосьйонів і помад випробовує на королеві своє шляхетне і щоразу нове мистецтво. Наче великий архітектор Мансар, котрий зводив на будинках названі його іменем мистецькі надбудови, добродій Леонар над чолом кожної родовитої дами, що хоч трохи поважає себе, споруджує цілу вежу з волосся, яка пнеться вгору й рясніє символічними оздобами. Велетенськими шпильками й незмірною кількістю густої помади коси спершу від самого кореня випростують угору, мов свічки, — так вони десь удвічі вищі, ніж капелюхи прусських гренадерів, — аж тоді в повітрі на