Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Тож припікало. В холодочку Єва

Хазяйновито готувала їжу —

Плоди поживні та смачні напої

З солодких грон та потайних струмків

Молочних. Тут її гукнув Адам:

«А подивися, хто до нас іде!

Мов ранок серед дня, небеснокрилий,

Напевно, із Небес несе нам вісті.

Іди-но припаси іще плодів

Та добери напоїв. Хай там буде

Всього з надлишком, щоб Високий Гість

Тут забарився довше. Все, що маєм,

Ми їм завдячуєм, то будьмо щедрі.

Коли берем у щедрої Пророди

Її плоди – полегшуєм їй ношу.

Тоді вона зародить ще багатше».

На те озвалась Єва: «Ти, Адаме,

Землі належиш сій; із неї взятий

І виплеканий Богом, знаєш: нам

У кожну пору тут всього доволі,

Хоч деякі плоди сушити варто

Для ситности. Піду-но доберу

Ще кілька соковитих грон і динь

Найзапашніших. Хай Небесний Гість,

Покуштувавши, знає, що й у нас

Бог щедрий, як і в них на Небесах».

По тому заклопотана пішла,

У думці прикидаючи, які

Поживніші подати Гостю страви,

Щоби смаки з’єднались гармонійно

Й приємно чергувалися. По тому

Між пагінням і гіллям добирала

Найвишуканіші плоди земні,

Які ростуть у нас і за морями

Понтійським, Середземним чи Індійським,

На дотик, колір, форму різнорідні:

Блискучі й волохаті, світлі й темні,

Округлі й видовжені. Все те Єва

Позносила на свій зелений стіл,

Ще й виокремила для запивання

Різноманітні соки свіжих ягід

Та ласощі для присмаку із зерня

Горіхового й розмістила в посуд,

Дарований Природою. Нарешті

Свій стіл пахучим зіллям заклечала

Та квітами троянд. Адам тим часом

Пішов назустріч Посланцю Небес.

Прабатько Людства виступав без почту,

Поважний, гідний, досконалий. Сам він

Достойніше величчя виражав,

Ніж наші можновладці, що натужно

В процесіях з ліврей, карет і коней

Силкуються вражать ледачий натовп.

Коли Адам до Гостя приступив,

Безтрепетний, хоч сповнений пошани,

Він Вищому Єству поклон одважив

Впокорено. Тоді промовив так:

«Небесна Сило! Бо лише з Небес

Від Божого найвищого Престолу

Такі ласкаві гості прибувають

Відвідувати благодатний Рай,

Нам подарований Творцем, і нас

Поки що двох в Раю. Яви нам ласку

І в нашім Затишку перепочинь

Та пригощайсь добірними плодами

Тутешніми, поки не спала спека».

На те співчутливо зітхнув Архангел:

«Такий уже сей Світ новий і ви,

Сотворені у ньому, – що не раз

До вас навідуємося! Веди

У Затишок. Допоки звечоріє,

Побуду з вами. Увійшли удвох

До Єви. Там зілля пахучі й квіти,

Мов у святковім затишку Помони,

Вкривали все. Лиш Єва не прикрита

Нічим, бриніла юною красою,

Мов Німфа лісова чи як богині

Церера чи з Мінервою Юнона.

Для гідности не треба прикриття,

Тож сором їй лиця не зарум’янив.

«Возрадуйся!» – сказав Високий Гість

На привітання. (По тисячоліттях

«Пречиста Діво, радуйся!» – так само

Вітатиме Небесний Гість Марію,

Що після Єви матір’ю нам стане. —

«Прамати Людства, радуйся! Від тебе

Підуть неізчислимі покоління,

Які наповнять та оздоблять Землю.)

Як ти наповнила і заквітчала

Сей закуток!» На подушки із моху

Архангел і навпроти Перші Люди

Поважно сіли. Перед кожним з них

Дари розкішні осени й весни

(Бо у Раю весь час весна і осінь

Немов танцюють, взявшися за руки)

Пахуче умлівали. Без тривоги,

Що страви прохолонуть, неквапливо

Наш Праотець почав такі слова:

«Вельмишановний, прибульцю Світлий!

Запрошуєм ласкаво – пригощайся

Всім, чим для нас благословляє Землю

Господь. Хоч вам, духовним, наші страви

Прісними видадуться, Сотворитель

Турбується належно про усіх».

На теє Гість: «Чому ж? У вашій їжі

Теж є духовна частка. Ми, небесні,

Подібно, як і ви, земні, – їмо.

Ми, як і ви, занурені ізнизу

У грубу речовинність: зір, слух, смак,

Нюх, дотик теж єднають нас зі світом

Предметним. Тож смакуємо смачне,

Жуємо та ковтаємо. І з їжі

Витворюєм субстанцію духовну.

Такий закон загальний поглинання:

Усе довершеніше поглинає

Грубіші, примітивніші начала.

Як-от: земля – ся їжа для води;

Земля й вода – пожива для повітря;

Повітрям поживляються світила.

Найперше Місяць – віспуватий згусток

У ряботинні випарів земних,

Іще не перетравлених. Дихання

Вологе місяцеве – то пожива

Дпя вищих сфер. А щедродайне Сонце

Усім дає і скрізь бере поживу

Із випарів та райдуг і щодня

Вечеряти сідає з океану.

Хоча на Небесах з Дерев Життя

Нектарами напоєні плоди

Спадають, і щодня янтарні роси

Нас поять медом; хоч перлисту манну

Збираємо у видолках, – Творець,

Невичерпно вигадливий, нові

Нам страви створює. Отож я радо

Поласую й у вас». І Гість Небесний

З людьми охоче їв – не символічно,

Як запевняють богослови, ні! —

А з добрим апетитом просто їв

І перетравлював. Воно й не дивно,

Бо духи могутніші, ніж вогонь.

А він же і чадне вугілля й руди

З’їдає й перетворює на чисті

Метали, у неприкритій Наготі

Догідливо їм слугувала Єва

За учтою. В кінці почастувала

Солодко ласощами… О, невинність

І чистота! Коли вони де є,

То лиш в Раю можливі. Тільки там

Синам Господнім одкривався дар

Любови, котра радісно цвіте

Без ревнощів принизливої муки,

Що потім для любови стануть Пеклом.

Наїлися і напились у міру

Природної потреби. Тут Адаму

На думку спало розпитати Гостя,

Допоки день не згас, про Неземне,

Про Небожителів предосконалих

У Висях незбагненних. Він обачно

Заговорив: «Ти от живеш у Бога

І нам зробив велику честь: у сховок

Людський зайшов і смакував наїдки

Земні. Але хіба їх порівняєш

З небесними? Крилатий Ієрарх

Йому на