Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Усього сущого одне незмінне

Начало – наш усемогутній Бог.

Із Нього виникає і до Нього

Вертається все добре й вічно спрагле

Довершености. Речовини первні

Являють в різних формах різномірно

Єдину сутність. Все Живе – теж різне

У проявах життя. Біліші досконале,

Розумніше й духовніше – те більш

Наснажене невпинним пориванням

Увись. Од кореня стрілкує парость,

Із неї – листя; далі, вище – квіти

Барвисто-запашні, а там – плоди.

Плоди стають наїдками, що живлять

Людське й тваринне жадібне життя.

В Живім – чуття; з чуттів росте уява;

Чуття з уявою формують розум —

Розважливий або інтуїтивний;

У вас розважливий, у нас інтуїтивний —

Хоч різні силою, подібні суттю.

Тож не дивуйся, що людські наїдки

Мою духовність живлять. Бо колись,

Можливо, завітаєте і ви

На учти ангельські і, з бігом часу,

Одухотворюючи власне тіло,

Вирощуватимете з нього дух

Ефірно-легітний, що долетить

До нас, чи обере собі довільно

Цей чи небесний Рай. Ви – Божі діти,

Допоки ви у послуху й любові

Несхибливі. А зараз утішайтесь

Блаженством, котре можете прийняти,

Але не більшим». Праотець Людей

На те сказав: «Ласкавий добрий Гостю!

Спасибі за поради і знання

Про всезагальний рух Природи вгору

Од нижчих грубих речовин до ніжних

Околиць Неба, відкіля наш дух

По сходинах підійметься до Бога.

Та поясни, для чого ти сказав

«Допоки ви у послуху й любові?»

Хіба в нас мало послуху? Чи ми

Любити перестанемо Того,

Хто з праху сотворив нас, дав нам Рай —

Найвище людське благо?» Відказав

Йому Архангел: «О дитя земне

Й небесне! Спухай: все твос блаженство

Теперішнє завдячуй тільки Богу.

Майбутнє все завдячуй лиш собі

Чи, радше, послухові, що несхибно

Являтимеш Творцеві. Пам’ятай

Пересторогу сю: Господь створив

Тебе в довершеності перемінним,

Розумним, добрим, вільним – не рабом

Сліпої неминучости чи Долі,

Чи примусу. Затям: Він, Бог свободи,

Невольничої служби не приймає,

І в мудрого Творця ціни не мають

Любов чи послух у глухім кутку

Безвиході без вибору й випроби.

Ми, сонми ангельські на Небесах,

Наближені до Божого Престолу,

І ви у благодатному Раю

Впокорено слугуємо і любим

Творця подобрій волі. Хто обрав

Ненависть-непокору, ті упали

В безодню Пекла. О, який то жах

Зірватися з висот блаженства в прірву

Знедолености». Наш великий Предок

Йому на те: «Навчителю небесний!

Слова твої мені запали в душу

Глибоко – глибше херувимських співів,

Що поночі лунають в горах. Знаю,

Що вільний вибір помислів і дій

Мені дано, аби не забував

Любити Сотворителя й коритись

Йому. Це нам єдиний заповіт,

І він, я в цьому певен, справедливий.

А ти згадав ненависть-непокору

На Небесах! Я злякано гублюсь

У сумнівах. Коли твоя вже ласка

Докладніше про се ти розкажи,

То слухатиму в трепетнім мовчанні.

Хоч Сонце од Полудня повернуло

На захід, та до вечора далеко –

Побудь ще з нами». Так прохав Адам,

І Рафаїл, помовчавши, почав:

«Першолюдино! Як тобі збагнути

Діла небесні?! Як мені донести

До вух земних незносливо тяжку

І недоступну людській мові повість

Про дії духів, що були славетні,

Поки були покірні. А пішли

Війною на Царя Царів – і впали.

Утаємничувати вас в Небесне —

Хіба законно це? Втім, у науку

Тобі наважуся. Про все, що людям

Несила уявити, розповім,

Небесне уподібнивши земному,

Для вас доступному, яке, можливо,

Є тільки тінь небесного. Колись

Ні Всесвіту, ні Раю не було.

Тоді, де розпростерлося це Небо

І зосередилася ця Земля,

Владарював безкраїй дикий Хаос.

В той час, одного дня – припустим це,

Бо час є мірою тривалости і руху

Одвічного. Хай так: одного дня,

Коли небесний виповнився рік,

На виклик до Найвищого Престолу

Величні сонми Ангелів злетілись:

Сяйних загонів сотні сотень тисяч

На чолі з ієрархами. Знамена

Багатоступеневих ієрархій

Неізчислимими громадами. Отець

Небесний і праворуч Його Син

На недосяжнім Троні, на Горі

Богопрестольній у сліпучім сяйві

Незримі. Голос Божий пролунав:

«Вслухайтесь, Ангели, нащадки Світла,

Князі, Правителі, Вожді і Сили!

Ось повеління вам на віки вічні:

Я проголошую Мойого Сина

Єдиного – Месією, Моїм

Помазаником, над всіма Главою.

Він одесную в Мене. Клянусь собою:

Всі Небеса поклоняться Йому

І в Ньому визнають свого Владику,

Мого Намісника. Єдині духом,

Возрадуйтеся у Спільноті Вічній!

Хто ж не покориться Моєму Сину,

Той непокору викаже Мені,

Одкинутий назавше од Творця,

Провалиться у пітьму безпросвітну,

Де скнітиме, непрощений, повік».

Таке прорік Усемогутній. Всі

Словам сим одностайно були раді

Немовбито. Насправді – не усі.

Той день, як інші урочисті дні,

Ми провели у співах-хороводах

Навкруг Богопрестольної Гори,

І в тому дійстві був таємний смисл.

Се – як планет паради й хороводи

Орбіт у вашім Небі; мов свавільні,

Та в сутності їх злагода велична

Бринить гармонією, що втішає

Самого Бога. Наближався вечір.

(У нас свої є ранки й вечори.

Вони врізноманітнюють приємно

Небесний час.) Ми сіли до вечері,

Де колами розставлені столи

Під ангельськими стравами багаті

У посуді із золота й кришталю.

Прилігши, всі трапезували вільно

Між квітами, на голови поклавши

Вінці. У радісному спілкуванні,

В екстазі, ми переситу не знали,

Бо де безсмертя і всього доволі,

Нема переситу. Творець, щедротно

Нас частуючи, і сам радів за всіх.

Настала запахуща ніч. Майнула

Тінь од Богопрестольної Гори,

Відкіль Господь дає нам день і ніч

(чи присмерк, бо у нас немає тьми).

Вечірні