Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усіх, окрім недремного Творця.
Широко на небесному просторі
Розкинувсь неосяжний табір – більший,
Ніж ся Земля, якби її, округлу,
Розгладити у площину. В намети
І в павільйони уздовж Рік Живих
Біля Дерев Життя за гуртом гурт
Трапезувальники неізчислимі
Пішли відпочивати. Опахала
Вітрів легких нас лагідно приспали.
Лиш перемінно подзвін арф і хори,
Невмовкні круг Господнього Престолу,
Вколисували тишину глибоку.
Не спав лиш Сатана – так будем звать
Його, бо ім’я, котре мав на Небі, —
Утратив. Наймогутніший Архангел,
Один з найближчих до Творця (чи, може,
Найближчий?) Сину Божому позаздрив, —
Господь його Месією нарік —
Царем Царів. То гордий Сатана
Почув себе покривдженим незмірно.
Велику мав зневагу – злість плекав,
У Небесах вночі намислив він
Одвести ієрархію свою
Од Трону Господа на знак погорди
Й безбожного непослуху. Збудив
Найближчого свого вождя: «Ти спиш,
Товаришу і друже? – Не до сну!
Те, що велів учора Вседержитель,
На невеселі роздуми наводить.
Чи одного мене? Бог запровадив
Нові закони. З них нові думки
І погляди – та й сумніви! – ростуть,
Їх варто зважити. Одначе тут
Се небезпечно. Нам слід згуртуватись
У нашому околі. Заздалегідь
Дай знать підпорядкованим нам силам,
Що є наказ: поки триває ніч,
Негайно ієрархії всій нашій
Летіти при розгорнутих знаменах
На Північ, в простір наших володінь,
Пора бо готуватися належно
До зустрічі новітнього Царя —
Великого Месії, що гряде
Для огляду небесних ієрархій,
Щоб нам нав’язувать нові закони».
Так гордому Архангелу вдалося
Заступника свого переманить.
А той воєначальників стрічав
І розтлумачував наказ Вождя,
Докинувши то тут, то там слівце
Багатозначне, або заздрий натяк
Для випроби. Усі беззастережно
Скорилися наказу, бо ім’я
Вождя, високий ранг і світла слава
На Небесах сіяли. Як у вас
Зірниця і за нею розсип зір
Нічне встеляють небо, так і він
Третину Ангелів небесних звів
Підступною гординею. Тим часом
Всевишнє усевидящеє Око,
Що бачить найпотайніші думки,
З Гори Святої, взріло крізь огні
Світильників, як полчища гігантські,
Зірниці, розтривожені велінням
Господнім, ворохобились на бунт.
Усе те бачивши, Бог посміхнувся
І мовив Синові Своєму так:
«В тобі Моя утверджується слава
І наша міць, Мій Спадкоємцю й Сину.
Тепер пора настала утвердить
Всевладдя Наше в неосяжнім царстві.
Бо ворог підіймається, що хоче
Імперію створить нарівні з Нами
На Півночі, а потім відтіля
Війною рушивши, піддать випробі
Усемогуття Наше й Правду. Пильність
І вірні Сили захисту Небес
Хай не дадуть зненацька заторкнути
Високі наші святощі й Престол».
І засвітилось Синове обличчя
Свободою й спокоєм несказанним,
Коли він мовив: «Отче, Ти правдиво
Глузуєш з ворогів і зневажаєш
Бунтарство нице й заколоти марні,
Котрі умножать Нашу славу. Злоба
Бунтівників іще міцніш утвердить
Власть царську, подаровану Мені.
Щоб знали: Я – караюча Правиця
Твоя – не був би гідним сих Небес,
Якби не посрамив Твоїх врагів».
Так мовив Божий Син. А Сатана
Та сонмища його на бистрих крилах
Уже були далеко, незліченні,
Немов зірки, що всіюють вам Небо,
Чи міріади росяних краплин,
Що сонячного ранку, наче перли,
Виблискують-ряхтять в твоїм Раю.
Вони минали сфери Серафимів,
Орбіти Херувимів та простори
Багатоступеневих ієрархій,
Супроти котрих Всесвіт ваш, Адаме, —
То лиш мала краплина, як сей Рай —
Лиш цятка на Землі зелено-сизій,
Кулястому утворенні з морів
Та суходолів. Вони прилинули
На неозору Північ. Там їхній Вождь
Піднявсь на свій престол
Високо на горі, котра здаля
Шпилями й пірамідами іскрилась
В оздобах діамантових і срібних.
«Великого Люцифера палац» —
Так назовемо мовою людей
Споруду ту. Її сам Сатана,
Змагаючись у величі з Творцем,
Вподібнював до Божого престолу,
Що на Горі Святій, ще й назву дав
Своєму витвору «Гора Нарад».
Тож поскликав туди своїх найближчих
Немовбито порадитися, як
Достойно зустрічать Царя Царів,
І промовляв до них зухвало так:
«Князі, Керманичі, Вожді, Владики!
Ще поки сі звання величні – наші
І означають Суть, не звук пустий!
Учора коронація нова
Дала Помазаникові всю владу,
А нас підніжками Царя Царів
Поставила. Отож ми поспішали
Опівночі до наших володінь
Розважливо порадитися: як нам,
З якими почестями зустрічати
Царя новітнього, який гряде
Приймати ще небачені поклони
Й схиляння запобігливе до стіп
Помазаних – принизливе; тепер
Принизливе удвічі, бо владарство
Вже не Один, а Вдвох (той Другий єсть
Подоба Першого) проголосили
Пихато й своєвільно… Що, як ми,
Гуртом, порадившись розважно, скинем
Ярмо? А чи схилятимемо шиї
І будем гнути спини та коліна
Ми – Жителі Небес, а не раби;
Хоча не рівні між собою – вільні
І горді рівністю в свободі. Ранги
Чи титули не вадять нашій волі
А виявляють суть її. Хто сміє
І по якому праву стать над нами,
Собі подібними, Царем?! Хай Він
Переважа нас силою чи блиском,
Але чого жбурляти нам в лице
Укази та нав’язувать закони?
Пощо закони нам? Закони – в нас.
І нащо нам згинатись у поклонах,
Виспівувать по-рабському «Осанна»,
Як духом ми не Слуги, а Владики?!»
В зухвальстві гордім Сатана дійшов
До краю, й огухали його усі.
Враз рвучко підхопився Абдиїл —
Один із Серафимів, котрий ревно
Й покірно славив Бога. Він у гніві
Промову виголосив запальну:
«Яке блюзнірство і яка зухвалість!
О, скільки тут облудної гордині!
Такого ще не чули Небеса
Й не сподівалися почуть од тебе,
Що возвишавсь над іншими. Невдячний!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Утрачений рай, Джон Мільтон», після закриття браузера.