Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Найвищу Божу волю і присягу,

По котрій Син Всевишнього Єдиний

Спадкує Отчий скіпетр і прийме

Поклони всіх Небес, як Цар Царів?!

Ти кажеш: се сваволя й беззаконня

Вознести Одного над усіма

Йому подібними. Так ти ще хочеш

Твої закони встановлять для Бога?

Ти сперечаєшся про волю з Богом?

Ти – з Богом, котрий сотворив тебе

І Небеса й всьому поклав границі,

Й на ділі всі пізнали лиш одне:

Він – добрий і про нашу гідність дбає,

І не принижує, а возвишає

Всіх нас, згуртованих круг Одного

Глави. Ти важишся Його рівняти

З собою! Ти – великий і преславний,

Хай так. Але ні ти ані усе

Небесне воїнство не порівнянне

З Помазаником Господа єдиним;

Бо Він – усемогутнє Боже Слово —

Є Сотворителем усіх Небес,

Нас і тебе. Він дарував нам Славу

І поділив ієрархічно владу

Начал, Могутностей, Корон, Престолів,

Котрі під Скіпетром Його не гнуться,

А возвишаються, бо Цар Царів

Іде до всіх і Сам стає, як всі.

Його закони – наші се закони,

Бо Господева Честь і Слава – наші.

А ти – не богохульствуй, не підбурюй!

Покайсь, проси прощення! Поспішай

Власкавити розгніваного Бога —

Отця і Сина, поки ще не пізно!»

Так ревно промовляв Архангел вірний.

Та знехтували ті його промову;

Подумали: дивак гарячкуватий,

Одбився од загалу. Сатана,

Зловтішно торжествуючи, вів далі:

«Ти, кажеш – створені? І то – не Богом?

А за Його дорученням Синок

Нас, нібито, творив. От новина!

Ми хочем знати, де таке чував ти,

Чи, може, бачив, як тебе творили?

До нас нікого не було. Ми – перші,

Самосотворені, завжди нетлінні.

Життєва власна сила в нас буяє.

Відколи вивершилася Судьба

І ми з’явилися, Сини Небес,

Нам велич і могутнісь притаманні.

Це власною правицею й потвердим:

На ділі доведемо, хто нам рівня!

Чи, може, до Всевишнього Престолу

Покірно маємо колінкувати

З благаннями?! Ні! Ми його здобудем

Як Переможці! Йди оповісти

Помазаника Божого, що чув тут,

І поспішай!» Мов гул глибоких вод,

Луною покотилася хвала

Неізчислимих сонмищ – Сатані.

А полум’яний Абдиїл безстрашно,

Сам серед гущі ворогів, промовив:

«Проклятий Духу, що одпав од Бога

Та од усього доброго! Вже бачу

Твоє й приспішників твоїх падіння

Та жалюгідну долю. Наче пошесть,

Ваш бунт і праведна за нього кара

Ятритимуть однині Небеса.

О, не турбуйсь! Уже не потривожить

Тебе легке ярмо Царя Царів,

І боляче трощитиме повік

Твою нескореність. Мені ти кажеш

Геть одійти од вас? Що ж, я піду,

Поки на ваше зборисько злочинне

Не ринув Божий гнів опієм і громом

Усекараючим. Тоді у муках

Збагнеш, хто є Створитель твій; Хто може

Тебе знов обернути у ніщо».

Так мовив Абдиїл – єдиний вірний

Серед зрадливих. Непохитний, чесний,

Неспокушенний, люблячий Творця,

Поривистий і відданий в любові —

Не те, що буйний натовп. Од юрби,

З-посеред викриків та глузувань,

Упевнений, без страху відійшов

Ще й посміхнувся, озирнувшись раз

На збурену приречену Гординю.