Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Твоє й Архистратига Гавриїла,

І з вами міліонів вірних воїв,

Що кількістю зрівнялись з бунтарями

Безбожними. Печіте їх вогнем,

Вражайте зброєю! Женіть на край

Небес і скиньте відтіля в Тартар!

Нехай вогненний Хаос їх ковтне!»

Коли наказ Всевишній пролунав

З Гори Богопрестольної, кирея

Хмар чорних налетіла й огорнула

Всю Гору; в хмарах стріли блискавиць

Замиготіли грозяно – знак гніву

Господнього, і сурми прогриміли

Тривогу. Вірне Воїнство Небесне

Розшикувалось у квадрат гігантський,

Притихле. Враз згуртована могуть

Знялась угору. І пройняв її

Рокотострунний героїчний марш,

Що надихав на подвиги для Бога

І Сина Божого. В музичний лад

Війська Господні рушили на Північ,

І вже ніщо – ліси, долини, ріки

Чи гори – не одверне їх, нестримних,

Навальних, пружних, бистрих! Порівняй:

Неначе здвиг різноманітних птахів

На поклик Господа летів у Рай,

Щоб ти давав їм імена, – так мчала

Об’єднаних небесних армій сила

Й долала відстані нові й нові,

Стократ розлогіші, ніж ваш Усесвіт,

Аж поки синявий північний обрій

Од краю і до краю спалахнув

Багряно. Ближче – бризнули угору,

Як море гострих вогників, списи

Й червоним приском – шоломи, щити

Й на них зухвалі гасла. То Відступник

Налаштував свої війська до бою,

Аби того ще дня раптовим штурмом

Богопрестольну Гору захопити,

Щоб дух зависливий замісто Бога

Владарював; замість Добра – Гординя.

Одначе буйний намір-недоносок

Спіткнувсь на півдорозі. Ми спочатку

Не вірили: невже небесні духи

Зійдуться битися як вороги —

Брати, єдині в радості й любові,

І славі Господа?! Та прогримів

Клич бойовий, і почуття пригасли.

Ген високо, немов на троні,

В гігантській іскрометній колісниці

Сидів богопротивний Сатана.

Неначе Бог, у почті Серафимів,

У сяєві сліпучому щитів,

Підвівся і, зійшовши з колісниці,

Прокрокував назустріч нам. Ряди

Ворожі й наші лава проти лави

Зійшлись і стали твердо, недоступні,

Розтягнені у безвість. Архивраг

Минув ошкірені ряди бунтарські

Та блиском адамантІв, злота й зброї

Крицевої собою заслонив

Підлеглих. І тоді-то Абдиїл

В архангельській когорті, поривний,

Не стерпівши, заговорив: «О Небо!

Невже пихатій видимості злудній,

Що пнеться до Створителя, судилось

Зухвало величатися? Невже

Безчестя буйне і дурна гординя

Здолають честь і справедливу силу?

То хай же, де долав я ницість мислі,

Бог допоможе подолати й силу,

Назверх неподоланну! В поєдинку

Тупа і груба перемога сили

Поверх звитяги розуму – теж доказ».

З цим Абдиїл з когорти Ієрархів

Попрямував назустріч Сатані.

Той, набрякаючи ще більше люттю,

Ждав, розростаючись. Архангел світлий

Йому безбоязно сказав: «Що, гордий —

Зустрілися?! Сього ти не чекав.

Ти думав: Усевишнього Престол —

Беззахисний, сторожа розбіжиться

Од слів твоїх гучних чи, може, сили?

О, нерозумний! Бог же всемогутній.

Він і з нічого витворити може

Тобі на безголов’я безліч армій,

А ні – і Сам всесильною рукою

Тебе дістане на краю Небес

Чи далі й дотиком єдиним скрутить,

А зборисько твоє жбурне у тьму.

Дивись – ось правда: не усі з тобою.

Ти бачиш, скільки договірних? Їх

Ти знехтував, коли я був один

Дивак в твоєму звихнутому світі,

Один проти громади. Та не сам.

Тепер переконаєшся – запізно —

Що можуть помилятися й мільйони,

Як правота на боці одиниць».

Зневажливо примруживсь Архивраг;

Згори поглянувши на Абдиїла,

Промовив: «Перебіжчику! Ти втік

Од друзів і завдав тяжких образ

Достойним небожителям, що спільно

Утверджуються й будь-чиє всевладдя

Навіки відкидають. А тебе

Моя правиця першого змете

В мить незабарну. Ти сього хотів,

Бо вихопився попереду інших,

Аби схопити крихіточку слави

Моєї. Хвалькуватий перекинчик!

Ще поки не заговорила зброя,

Дослухай те, що, втікши, недочув.

Колись я думав: Небеса й Свобода

Суть нероздільні для небесних духів.

Ба ні! Нудне ледаче славослів’я

Тупих підспівувачів-потакайл

Переклепало у рабів. Тепер

Побачимо на ділі, хто достойний

Небес». На те йому Архангел вірний:

«Облудо, одцуравшийся навіки

Дороги істинної! Неправдиво

Ти нас підспівувачами прозвав.

Ми – вірні Богові й Природі нашій.

Бог і Природа – гідні слугування.

А ти – прислужник глупоти, гордині

І заздрісного бунту – сам свій раб;

І над рабами раб, ти ще посмів

Картати нас! Провалюйся у Пекло,

А я служитиму на Небесах

Створителеві. Од Його законів

Не відступлю. Тебе ж у Пеклі ждуть

Замісто царства – пута. А від мене,

Що нібито утік, прийми привіт».

Сказав – майнула блискавична зброя,

І впав удар на шолом Сатани,

Що той в ту мить ні подумки, ні рухом

Не ухиливсь – не встиг; за тим одскочив

У велетенському стрибку й осів,

Припавши на коліно, та наставив

Свій неосяжний спис. Так на Землі

Стихія вод чи вулканічні сили,

Прорвавшися, переміщають гору

І втискують наполовину в грунт

З гінкими соснами. Лише на мить,

Побачивши підбитого Вождя,

Завмерли Злі й ще більш осатаніли.

А ми в звитяжному передчутті

До бою поривались. Михаїл,

Архистратиг Господній, наказав

Сурмити наступ. Трубний звук потряс

Простори Неба з краю в край. «Осанна!

Всевишньому Осанна!» – вслід лунало.

А вороги з несамовитим риком

Вже ринулись у бій. Виття і лемент,

Ніколи ще не чуті в Небесах,

І навісний хряск, скрегіт, брязкіт зброї

Та гуркіт мусянжових колісниць —

Усе змішалось в ревище нестерпно

Бридке. А зверху вогняним склепінням

З обох боків одні супроти других

Пронизували битву хмари стріл.

Тяжка луна руйнівної війни

Стогнала в Небесах. Якби Земля

Була тоді – і Землю розхитало б.

Не диво: воювали міліони