Читати книгу - "Його святість Кафі, Містер Фас"

- Не пускай його до Дулісії. – Христя сиділа у сусідньому кріслі.

- Чому? – втомили.

- Подумай.  Доля привела мене сюди, не залишила дома? – нахилилась перед столиком.

- Як можу буть що розуміти? Завжди мовчиш, погляд відводиш. Втомило…

- Гаразд. Зараз не важливо. – сиділа у світло червоній сукні. Я у  червоному костюмі. – Думаю мені вистачило часу зрозуміти.

- Зрозуміти? – питально глянув.

- Слухай, зараз це не важливо, просто слухай. – присунула крісло. Коло мене, до того між нами був столик. – Я донька покійного вельможі що поставляв продукти у тутешній палац короля.

- Тому така постава.

- Мій тато був мало популярної віри у тій країни, віра бога Амелі. Він це не приховував. Коли там стався переворот і до влади прийшла династія, нова корона зачистила усіх  вірянинів іноземних вір.

- Ви утекли? – Кафі відповідав на питання журналістів, людей, мої вуха не чули його. Моя увага  зосереджена на слова Христі, випадок де твоя увага прикута без твого бажання, схоже свербить шкіра.

- Якби так то мене з вами не було. – прикрила очі рукою.

- Але ж ти тут.

- Мене з нянькою відправили миттю після перевороту до сусідньої країни звідки ми з моєю нянею і йшли не відаючи куди. Цікаво що з сталось із моїми батьками, думаю… мертві,  якщо ні…  погано.

- Дивний дивак… - не відводив погляд з очей друга. – Він мене не послухає. – Це болюча правда яка ріже душу відколи ми знову зустрілись. Ніколи і нікого не слухав коли кудись ішов. – Де твоя няня?

-  Зале померла. Через рік. – задумалась, - від хвороби розуму, середніх років.  Мало Стара. Її розум помалу ставав дитячим. Одного дня знайшла її мертвою у ліжку. Було важко одній. -  захихотіла. – Не можу згадувати як до мене клеїлись чоловіки. В батька годяться коли я залишилась одна, відправилась подорожувати. Думала не буде кінця. Зараз теж кінець відсутній, як мінімум не для нас двох. – обдивилась прозваного святим.

- Що сталось за провулком.

- У твоєму готелі  витратила майже останні гроші, коли їх геть не залишилось  пішла продавати свою останню прикрасу, кільце. З ювеліром  виникли б питання. Тоді виглядала  вже не надто охайно.

- Зрозуміло. – маленька пташка. Пташка із картонними крилами.

- На вулиці,  вся брудна через не надто вдалий похід на роботу. Побачила Кафі. У нього було чудове вбрання, добрішої усмішки немає. Пообіцяв дати грошей. Сказав дасть їх йшовши з міста. Через декілька днів я одягнула останню свою чисту і цілу сукню,  зустріла підпільного ювеліра.

- Обікрали. – констатував.

        Кафі такий красивий… лице добрий діамант.

-і.. хотіли . Думаю сам здогадуєшся. – відвернулась. –  Чому жінки приречені цими? – вирвалось тихим криком. - Сховалась від них у провулку, довго відривалась.

- Потім трапився я і понеслось Христе. – похитав головою.

-  Христина не моє ім’я, мій вигляд дуже змінився. Мені нічого не загрожує, тобі теж. землі моєї батьківщині, та ось йому…

- Смертний вирок в кращому випадку. – узяв вино із столу.

- Чому ти такий спокійний? – нахилила голову. Намагається вглядіти лице. Обличчя показують емоції. Емоції про які душа забула.

- Учень не навчає вчителя. – зробив ковток. - Навіть якщо це розриває мені душу. Можу лише ходити поруч.  – Зал гудів, плескав від кожного речення  прозваного святим. – Свято…

        Учень вчить вчителя вчителювати.

- Я теж із вами туди попливу, без мене вам у перший же день відрубають голови. – довга пауза. – Принцесі ще гірше.

- Вона не наше діло. Принцеси сонця немає коло нас.

- Прошу боги, - звернулась небу. – Дай надію спокійного перебування дома.

Кафі з сяючими очами, наче в них світили зірки, вклонився.  Зал вибух плесканням. Сцену засліпило світло фотоапаратів.

        Цікаво, що в цих очах, глибших неба. Мій любий гід життя.

***

Попросив Кафі прогулятись. Кожна частина його, наче втрачена частина мене. Він доповнює мене.

Лице обдуває вітер, нічний прохолодний. Повів нас до центра. Вікна будинків зрідка світились.

- Кафі ти йдеш на смерть?

- Звідки такі думки? – спокійним тоном.

- Прошу скажи правду. – огризнувся.

- Помру чи ні, але я хочу померти.  – повільно обхопив мою талію руками.

- Ти з глузду з’їхав? – голос видався занадто гучним. прикусив губи.

- Не подумай, я щасливий. Та що я буду робити далі? У світі де я все зробив, все що хотів  та не хотів сказав? – рукою взяв мене за лікоть.

Чесно… Що мені сказати? Хочеться сказати будеш поруч, можливо будеш зцілювати люде та це не ті думки що мають сенс. Відчуваю.

- Хочу бути поруч із тобою.

- Ми будемо, через пару десятиліть. Це ніщо, повір мені.

- Не хочу тебе втрачати! – якби був день, він побачив би мої очі наповнені сльозами.  - Дурень! Який же ти все таки егоїст.

- Ну тоді ти теж егоїст. – тихо засміявся.

- Так я егоїст! Тому зламаю твої плани, якщо вмирати то у двох.

        Ми довго мовчали сидячи на лавці. Продовжив говорити трохи заспокоївшись:

- Учень не навчає вчителя. – витер носа. – Ти казав знайду дружину, що це?

- Ми не в школі, щоб бути вчителем чи учнем. – сперся на мене. – Щодо дружини, сам дізнаєшся. Ніякого кохання, але більше за любов.

- Ти всезнаючий чи що? – спробував пожартувати. Хочеться пити, - Краще буть звичайним.

- Я і є звичайним. Просто кажу що хочу і роблю. Не те що хочуть емоції чи твій голос в голові, а саме я.

- Тварина із розумом творця. – процитував його.

- Так. Прийде час… коли піду до дому друже.

- Не відпущу.

- Навіть старості?

- Спершу зроблю щоб ти до неї дожив.

- Ходімо до дому, хочу спати. – позіхнув. – Люблю тебе.

        Наступного, кінцевого дня  відвідали обсерваторію.