Читати книгу - "Його святість Кафі, Містер Фас"

Розділ 9

Минув тиждень з дня коли ми покинули місто, залишилось декілька селищ. Христя нарешті наважилась запитати про нашу розмову, вона часто явно хотіла в мене запитати це, та або Кафі був поруч або не наважувалась.

- Що він сказав. – Запитала у мене на вухо доки Кафі відлучився в ліс.

- Під час нашої прогулянки сказав що хоче померти. Нічого вже робити в цьому світі. Я назвав його егоїстом потім він мене теж. У ночі  прийшов до його кімнати, мені не спалося із такими його бажаннями. Сказав: людина дізнається про щось лише коли має про це дізнатись, бо навіть якщо вона знає, але не розуміє, не готова  зрозуміти, взяти до справжньої до уваги .

- Мав на увазі що ти знаєш і розумієш його але мало усвідомив? – зловила думку.

- Щось таке… - склав руки. – думаю я такий спокійний бо він навчив мене вірити що по той бік смерті ми побачимось.

- Він дурень? – питально підняла брову.

- Сказав - лише вірогідність. Колись він сам казав « майбутнє неможливо дізнатись, хоча існує доля.». – не став сперечатись.

- Він дурень. – констатувала Христя.

- Ну або ми егоїсти.

- Ага, егоїсти які не хочуть смерті хорошої людини. Тому, я не проти бути най егоїстичнішою дівчиною на всю імперію сонця. – поправила рюкзак.

- Колись, коли ми ще були юнаками Кафі покинув батьків із словами « Ви хочете промити мені голову чорною гидотою», взяв мене під руку… - не встиг сказати.

- В якому сенсі?

- В прямому сказав « Ми йдемо, знаю ти теж хочеш»,  тоді звісно я пішов попрощався із батьками у яких було і крім мене купа дітей які потрібували догляду, сумували звісно але відпустили.

- Він завжди був таким мудрим на грані дурості? – Обоє стояли посеред дороги.

- Ні, колись його міг не бачити тиждень і за цей тиждень він сильно мінявся.

- Він був хуліганом?

- Ну не те щоб… пару яблук взяти міг.

- Святий.

- Є сестри чи брати? – Чи залишився хтось там?

-  Ні. Лише кузини. Мерзенні пані. – скривилась шия.

-  Маю п’ять сестер, шість братів. Я майже найстарший, старші за мене були лише Філ та Пол.

- Пол хлопець чи дівчина?

- хлопець, на п’ять років старший.

- сумуєш?

- Інколи, думаю. Колись навідаю. Повернусь.

        Безкрайні рівнини блідої від сонця трави, тіні великих дерев. Розкидана дерев’яна огорожа,  невеликі будинки обмазані білою глиною. Вічне літо.

- Ясно. – дивиться під ноги. Довга спокійна тиша. Шум природи прекрасний.

- Як проявлялось… ну… проявлялись зміни. Такі швидкі? – сформувала питання.

- Ну, наприклад він міг сказати що є жахливі люди, потім через деякий час сказати що не буває поганих людей просто зламаних а ще через деякий час сказати що є погані люди але вони не погані, просто такими стали, вони очистяться після нових життів.  Повністю поглинені власною темрявою стануть тим чим були до народження душею. – Немає темряви буття, лиш темрява твоя. Римується ха-х.

- Зрозуміло. – тріскотіла гілкою під ногами.

- Йдемо? – Із дерев вийшов Кафі.

- Скинь сережки. – поглянув другові в лице.

- Скину, але вже на кораблі. – усміхнувся піднімаючись до нас.

- Гаразд, тоді не кажи хто ти такий. Вразі чого скажеш  ти із Лонвеля проїздом, побачив в крамниці сережки. Газети їх рекламують.

- Угу.  

        До обіду пішки дійшо до селища за кілька миль  дев’ятої башти. Доволі велике селище вкрило степ, нас зустріли пильні погляди перехожих. Запитав у дівчинки де тут  можна вийняти кімнату або головний. Вона нас провела до центральної будівлі.

- Вітаю. – привітався.

- Вітаю, ви ким будете? – запитав чоловік сидячи на підлозі порається в скрині.

- Ми із Саная.

- О далеченько, що заставило вас так далеко зайти?

- Ми прямуємо до дев’ятої башти, звітам до Немфетії.

- На баштах красивий краєвид. Можу прислужитись? – дістав металеву коробку, поставив поруч. Знову зарився руками.

- Ми йшли без зупинок майже дві доби, а до того ще пару днів із нічними відпочинками. Хочемо відпочити, тобто викупити дім на ніч.

- Гаразд, пять сонцелій. – підвівся.

- Чому така ціна? В Лонвелі ціна в тричі нижча. – Від таких розцінок на краю Імперії трохи моторошно.

- Вибачайте. Як могли побачити у нас люди не дуже приязні. Із будинком вам надається охоронець і їжа, ні звісно якщо хочете без цього то один Сонцелій. – Знизав  лівим плечем.

- Гаразд, давайте за п’ять. – Грошей у нас достатньо, краще витратити більше і бути в більш менш безпеці.

- Де дівчинка що вас привела? – Глянув позаду нас. Її там не було. Чоловік вийшов на поріг.

- Віоло, іди проведи цих людей до будинку покійної тітки. – Вигукнув. Передав гроші в руки.

- Гаразд Пане Арес.

Мала дівчинка повела за собою.

- Так! Спілкуйтесь з місцевими обмежено, їжу буду вам приносити. Можете звертатись до мене, до дядька Ареса ну-у і ще можливо мого старшого брата чи мами. – голосом гіда.

- У вас що тут всі такі злюки? – включилась в розмову Христя. Їй сподобалась Віола, по голосу чути. Віолі було років одинадцять десь.

- Це край імперії, тут переважно старі люди старих... як там це слово, - почухала лоб, - переконань Во.

- Хто буде нашим охоронцем? – Коло будинку призначений для нас нікого.

- Мій брат Вольт. Ви тут облаштовуйтесь, я йду його покличу.

- Мила дівчинка, ще й розумна. – підперла щоки.

- Доросла. – Додав я.

- Всі ми діти, просто деякі прикидаються дорослими. – Заперечив Кафі. – повірили тілу, не душі.

- Ага. – не став сперечатись. Мені і здається по іншому. – ти так точно дитина в шкурі двадцяти восьми річного чоловіка.

- Так.  – зовсім не хвилювало друга.

За десяток хвилин прийшла дівчинка під рукою тримала парубком вище мене, сильної статури. 

- Вітаю моє ім’я Вольт, ви наші мандрівники? – усміхнувся.