Читати книгу - "Його святість Кафі, Містер Фас"

- Щось типу того, я Денсей, це Кафі, Христина. - пожав руку. – чому у вас тут такі охоронні заходи?

- Переважно в наше і сусідні села чи міста відправляли колишніх рабів які до недавно були у Немфетії. Колишні раби мають деякі проблеми із нервами. Багато людей.

- Як вони попадали сюди?

- Їх хотіли перевезти сюди для продажу будинкам втіхи, багатим дядькам, тому подібне, їх перехоплювали, відправляли сюди. – пояснив.  – Карі очі темні. Сяяли з вогником подібним Кафі.

- Цікаво, це Віола вдалась у брата в красу чи брат у сестру. – Христя захихотіла дивлячись на Віолу.

- Я в неї. – Почухав вухо. – Ще маю сказати що краще без мого супроводу не ходіть далеко від будинку, спершу ви не зрозумієте мову багатьох бо вони розмовляють Немфійською. Мало що може статись.

- Без проблем, ми навіть не збирались. Правда? – Глянув на Кафі.

- Так, готова впасти на ліжко, хочеться проспати добу. – підтвердила Христя. – Чомусь нудить… - сама до себе.

- У мене справ не передбачається. – додав Кафі. – теж хочу поспати.

- Чудово, не треба буде за вами бігати. – Усміхнувся Вольт. – Якщо що,  у ось цьому будинку буду, - вказав на передній будинок. – Це наш місцевий генделик. Буду сидіти із друзями щоб вам над душею не стояти. – розім’яв рукою шию.

- Моя сестра вам принесе вечерю.

- Так! – без заперечно підтвердила Віола.

- Ти така мила. – почухала голову дівчині.

- Це один із інструментів досягнення своїх цілей.

- І розумна. – Додав Кафі.

- Гаразд, піду. Ви знаєте де мене знайти. – рукою відкланявся.

- Гаразд. – Глянув йому у слід.

Місцеве прощання? Класне.

- Кажіть що хочете по поїсти. – обхопила талію.

Після невеличкого замовлення ми вирішили лягти спати. Спали вбитими.  Сьомої години дівчинка принесли їсти.

Запропонували Віолі з її братом повечеряти разом, тим паче що їжі вистачить на шістьох. Вони погодились.

- Ви тутешні так? – Запитала Христя.  Сиділи підлозі тримаючи тарілки.  Декілька великих тарілок  лежать на низькому столику. Тарілки, прибори і серветки були в спеціальній комірці стола.

- Так, та наші батьки були рабами із Немфету, хоча самі Санайці. Там довга історія. Коли рабство там відмінили, батьки перебрались сюди.  – Відповів Вольт

- Чому не у якесь більше місто, глибше в імперії? – кинула до рота місцеву фіолетову їстівну траву, до речі дуже смачна.  – ммм, жаль у Санаї таку траву не бачила.

- Її тут повно. – Віола запила водою рис политий томатним соусом.

- Наші батьки теж не дуже раді чужинцям, та їм байдуже чим ми займаємось, аби не плакали.  –  м’яко усміхнувся.

- Голова, Арес здається. Місцевий? – з виделки впала трава в маслі.

- Так, - стримав позіхання. – Та він лише недавно почав тут жити, так, поки були живі його батьки, до речі батько теж був головою, жив у Лонвелі.

- Можливо ти втомився? – у хлопця блідий вигляд. Кафі тим часом із Христею хрумали салат.

- Та є трохи, одні довбні не дають спокою, постійно щось їм не так… - копирсав ложкою салат.

- Ви схожі на Алея із одного селища де ми бували, правда дорослішого у всіх планах. – почухав губу.

- Душевно гарний напевно.

- Так. Ми мало були знайомі і думаю вже не побачимось. – Глянув на Кафі  понурим поглядом.

Друг відповів постукуванням по нозі рукою..

- А чим ви займаєтесь? Можливо є якісь мрії. Ви прямуєте так далеко.

- Взагалі я й Кафі зламійці. Довга історія. Прямуємо із Санаю. Займаюсь готелем в столиці, моєї покійної дружини, її батьків до неї. – мить зупинився. –  Єдине бажання бути поруч з другом. – він приносить більше ніж можуть дати мрії. Прекрасну невідомість де головні персонажі ми жвоє.– А ти Кафі маєш мрії? Те що говорив мені звучить сумно для простих вух. – повернув до друга голову.

        Прекрасне лице, яке дарує спокій. Задумалось.

- Чудово, готель прекрасна річ. – висловив думку Вольт.

- Колись ми в ньому побуваєм. – бадьоро додала Віола. Видно, брат таке не схвалював. Пусті обіцянки гнітять напевно.

-  Моя мрія життя. – ледь посміхнувся. – моя мрія це жити.

- Ти так живий, і з твоїм минулим бажанням померти якось не співпадає. – склав руки на грудях.

- Смерть це смерть а не кінець життя. Жив до нього, буду після. Ти мене не уважно слухав. Екзамен не пройдено. – ледь нахилився.

- Дивні ви звісно. – з лицем, коли мамині діти грають промовила Віола.

- Відколи я їх знаю такі. – відмахнулась Христя.

- Ти не інша. – Заперечив.

- Ага. Ти питав за мрію Вольте?

- Так. – закінчив вечеряти, взяв склянку.

- Моя мрія повернутись і вийти заміж за Алея. – Задерла голову.

- Що? – не зміг стримати здивування, мало не виплюнув слину.

- Що? Ви бачили який він? – стисла губи.

- Гаразд… як хочеш, але думаю він тебе відправить у маріанську впадину.

- Ну-ну. – Не схвально похитала мені головою. – А у вас які мрії? Вольте вже знайшов собі пасію? –  дивно усміхнулась. Хлопець зашарівся.

        Дивна якась… вподобала Вольта?

- Ну… ні. – відповів хлопець.

- Не хвилюйтесь, я цьому бовдуру знайду наречену. Буде наче виноградинка! – з під лоба подивилась братові в груди. – Йому всі не ті і не так. Кандидаток багато.  Але правильно робить, має мій смак.

- Гаразд, ми вже підемо. – Встав Вольт. – Буду в тій же самій будівлі на яку показував. Ходімо сестро.

- Ех ти… - піднялась Віола. – Зовсім розклеївся. Гаразд ми підемо.

- Ну гаразд… - зітхнула Христя.

- Алей? – Ще раз запитав коли ті вийшли.  – Що за речі тебе підштовхнули до цього?

- Ти сам його не бачив? Вольт старша копія Алея.

- Тоді чому не Вольт? – задав логічне запитання.

- Шо ти розпитуєш? Ходімо спати, а не базар розводити до ранку. Ми не для того дім винаймали. – відмахнулась, пішла до ліжка що не було ліжком. Це матрас набитий соломою скоріш за все, лежить на підлозі, є ковдра, подушка.