Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 100
Перейти на сторінку:
щоби поранитися. Коридори розгалужувалися в обидва боки, продовжуючись за межами видимості.

— Ходімо, — сказала жінка, рушаючи одним із довгих коридорів. — У нього немає цілого дня.

Кабінет Гораціо виявився просторою кімнатою з широкими вікнами. Масивне полотно на одній зі стін було забризкане одним плеском червоної фарби, наче на ньому розтяли гігантську артерію. В центрі кімнати стояв довгий чорний письмовий стіл. Коли ми увійшли, шкіряне крісло за цим столом повільно повернулося до мене. У ньому сиділо обличчя з фотографій, які я щойно розглядала.

Гораціо Прендерґаст підвівся, аби привітатися зі мною. Він був високий та худий, і такий самий кутастий, як і його меблі, що їх я бачила у вестибюлі. Його сиве волосся було відкинуте назад з насупленого чола, демонструючи вампірський «мис вдови», і все це закінчувалося густою хмарою кучерів біля основи шиї. Його борода окреслювала міцну щелепу. Він був одягнений у світло-сірий костюм без краватки та з розстібнутою на два ґудзики сорочкою. Товсті чорні окуляри відбивали синє світло екранів його комп’ютерів — єдиний натяк на якісь інші барви. На його широких губах затишно спочивала усмішка. Він озирнувся на картину позаду себе.

— Будь обережною, — сказав він. — Вона гіпнотизує. Дякую тобі, Ейво.

Жінка вийшла з кімнати, коротко кивнувши головою, і зачинила за собою двері.

— Мені було дуже жаль отримати звістку про твого батька, — промовив Гораціо.

— Дякую, — відповіла я.

Він вказав на крісло через стіл від нього, а потім спостерігав, як я перетнула кімнату, аби сісти.

— Я був також стурбований цією новиною, — сказав Гораціо. — Те, як він… Що ж, я б хотів тобі допомогти. Ми ще повернемося до цього.

— Вона сказала, що ви зайняті.

Він усміхнувся:

— Я постійно зайнятий. Світ сам себе не виправить.

Десь у його словах був прихований жарт. Я побачила, як загорілися його темні очі. Але я нічого не зрозуміла.

— Вони сказали мені, що гном потребує допомоги, — сказала я.

Гораціо знову розсміявся, а тоді рвучко зняв окуляри й акуратно поклав їх на стіл.

— Так, потребує, — відповів він, — але ти тут не через це.

— Я не розумію, — сказала я.

— Ти ознайомлена з роботою батька?

— Трохи, — відповіла я, — ще вчуся.

— Ми всі вчимося в якомусь сенсі, — сказав Гораціо.

Він відкинувся на спинку крісла й мовчав, як мені здалося, цілу вічність. Потім подивився на мене, його очі розширились, і в них світився подив.

— У джунглях Амазонки, — почав він, — живе ство­ріння з гігантським рубіном, що росте посеред чола. Звуть цього звіра карбункул. Ти щось чула про карбункула, Маржан?

— Карбункул?

Чи розповідав мені колись батько історію про таке створіння? Я не могла пригадати.

— Це нормально, — сказав Гораціо, — Про нього мало хто знає. Карбункул сором’язливий і недовірливий. Майже нічого невідомо про його звички в дикій природі. Що ми точно знаємо, то це те, що раз на рік карбункул линяє. Він скидає свій камінь, а натомість відрощує новий.

— Можна було б подумати, що джунглі всіяні самоцвітами, — продовжував він, — але зі старим рубіном трапляється щось трагічне в процесі линяння. Він руйнується. Безцінний самоцвіт перетворюється на нікчемний пил через кілька миттєвостей після линяння. — Гораціо зробив жест рукою, ледь розтиснувши кулак, так ніби різкий вітер розігнув його пальці й розкрив долоню до мене. — Якщо камінь насильно видалити, чи якщо карбункул помирає — те саме.

Він поглянув униз на свою відкриту долоню:

— Кажуть, що єдиний спосіб роздобути рубін карбункула — це… щоби сам карбункул добровільно віддав його тобі. А він віддасть свій камінь тільки щиросердій людині.

Гораціо поклав обидві руки на стіл і багатозначно поглянув на мене.

— Отже, ви хочете, — промовила я, — щоби я вирушила в Південну Америку, знайшла карбункула й переконала його віддати мені рубін?

Мене розсмішила сама думка про те, що я можу якимось чином претендувати на звання «щиросердої».

Його очі розширилися від захоплення.

— Що ж, — промовив він, — ти ж прагнеш виклику, чи не так? Я майже схиляюся, щоб сказати «так», просто заради того, щоби побачити, що ти знайдеш, — він розсміявся. — Але ні. Тобі не доведеться заходити настільки далеко.

Після цього Гораціо підвівся й рукою дав знак, щоб я пройшла за ним. Він вивів мене з кабінету й повів довгим кодиром. У кінці коридору був ліфт. Гораціо натиснув кнопку, і двері розсунулися. Він жестом запросив мене увійти, а потім зайшов сам. Двері зачинилися за нами. Одним довгим пальцем він натиснув кнопку «вниз». Ми почали спускатися.

— Куди ми прямуємо? — запитала я.

— Ти колись задумувалася про те, як вони обирають нас? — запитав він. — Створіння? Я весь час думаю про це. Я мав честь зустріти таких самих, як я, інших обраних. Ніхто не може бути впевненим. Вони не є нагородою, хоча можуть бути корисними. І вони також не є покаранням, хоча вони можуть покарати. Вони тут не для того, щоби врятувати нас чи проклясти. Вони нічого не пояснюють. Вони просто з’являються в нашому житті одного дня, і тоді ось вони — повноцінні, досконалі й однозначні.

Що нижче ми спускалися, то холоднішим, сухішим та густі­шим ставало повітря. Здавалося, ніби вдихаєш камінь.

— Ми одні з небагатьох, хто знайшов їх у своєму житті, хоча ми й не найрозумніші люди у світі, — продовжував він. — Ми також не обов’язково найхоробріші, чи найдобріші, чи навіть найлихіші. Ми звичайні люди. І попри те ці тварини роблять нас чимось більшим. Важко не побачити в цьому якийсь елемент долі, не відчути, що ти обраний для важливої мети. Важко не уявити себе в певному сенсі винятковим.

— Ви багатий, — сказала я. — Хіба це не робить вас винятковим?

Гораціо усміхнувся.

— Мені казали, — сказав він, — що спільним знаменником є самотність.

Ліфт почав сповільнюватись, і очі Гораціо заблищали від пустотливого захвату.

— Якщо це правда, — продовжував він, — то я, либонь, найсамотніший чоловік у світі. Можливо, це також унікальна властивість.

Ліфт нарешті зупинився. Ми були глибоко під землею. Двері відчинилися, і перед нами постав довгий, широкий коридор. Над головою здіймалася висока дугоподібна стеля з грубого каменю. Підлога була встелена гладкою, холодною мармуровою плиткою.

Більшість освітлення в коридорі, здавалося, йде від стін, і щойно я вийшла з ліфта, то зрозуміла чому. З обох боків коридор від підлоги до стелі був облицьований скляними панелями. Світло — найрізноманітніші види світла — просвічувалося крізь скло, створюючи

1 ... 27 28 29 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"