Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 100
Перейти на сторінку:
своєрідну клаптеву мозаїку з ніжних тонів — помаранчевого, синього, зеленого.

— Що це за місце? — запитала я, і мій голос луною пронісся по довгій кімнаті.

— У минулому це була частина ракетної шахти, — відповів він. — Тепер це… дещо інше.

Гораціо розвернувся й пішов коридором.

За скляними панелями розташовувалися кімнати різних розмірів і форми. Одні були маленькими й неглибокими, а інші тягнулися в темряву. Це місце нагадало мені зали африканської савани, які можна побачити у великих природничих музеях, де на тлі фальшивих пасовищ з намальованим небом стоять опудала левів і антилоп.

У міру того як ми йшли, я помічала обриси чогось, що ковзало, безладно пересувалося й ховалося серед скель і дерев у їхніх вольєрах. На перший погляд, вони були занадто боязкі або занадто швидкі, щоб я могла їх чітко розгледіти. Я навіть не була впевнена, чи взагалі їх бачу. Потім в одному з вольєрів крихітне мерехтіння підпливло до скла й безстрашно зависло на рівні моїх очей. Я зупинилася. Здавалося, що воно манило мене до себе.

Я підійшла ближче, Потім іще ближче. І ще ближче, аж поки моє обличчя не втикнулося в скло. Доки не залишалося жодних сумнівів у тому, що знаходиться по той бік.

Воно висіло в повітрі на бабчиних крилах, які тихо дзижчали крізь скло. Воно було голим і лисим із голови до п’ят. Тіло на вигляд було майже як людське в мініатюрі, але руки й ноги були довшими, ніж мали б бути, і геніталії, точніше те, що я повважала геніталіями, були для мене невідомими. Бліді кінцівки звисали мляво й розслаблено, ледь-ледь погойдуючись у повітрі. Допитливі очі мерехтіли, як чорні діаманти на округлому білосніжному обличчі.

— Це феї, — сказав Гораціо, і я відчула, як світ наче крутнувся навколо мене.

Я відступила від скла, і відчула всю ваготу незвичайних, дивних очей, що втупилися в мене.

В одному з вольєрів з гілок гіпсового дерева злітали птахи з крилами з чистого сонячного світла і збуджено щебетали один з одним.

— Птахи аліканто, — прошепотів Гораціо, — з Чилі.

В іншому вольєрі був білий золоторогий олень, що виглядав із заростей вересу.

— Золоторіг, родом зі Словенії, — сказав Гораціо.

Ще нижче була істота зі сріблястою лускою й темною ­гривою, яка ковзала під поверхнею кришталево чистого ­басейну.

— Макара, з озера в горах Аннапурна, — сказав він.

І так далі, і так далі. Кожна історія, яку коли-небудь розповідав мій батько, жила, дихала і спостерігала за мною.

— Що думаєш про це? — запитав Гораціо.

— Як… — тільки і промовила я.

— На це йдуть роки, — сказав він, — багато терпіння та досліджень. Але в цьому теж є частина задоволення. Пере­гляд супутникових фотографій, трудових книжок, свідоцтв про смерть. Пошуки тієї маленької деталі, яка просто не вкладається в загальну картину.

Він подивився на довгий зал, на ряди вольєрів, що кишіли дивними й неможливими істотами.

— Всі вони займають якесь місце в житті людей, якщо знаєш, як їх знайти.

Кожен вольєр був коробкою з неймовірним чудом. Серед вугільної грані кам’яного вогнища ковзала саламандра, чорна і гладка, а її шкіра переливалася й вилискувала, як в амфібій. На краю темної печери пара величезних, вузлуватих чотирипалих рук повільно стискалася в кулаки («Кам’яний велетень, — прошепотів Гораціо, — дуже лютий»). Здоровенний кіт спостерігав за нами з високого кам’яного сідала, помахував своїм хвостом і шкірив зуби.

— Мій батько знав про це все? — запитала я.

— Звісно, — відповів Гораціо, — він доглядав за деякими з них.

— Скільки? — запитала я. — Скільки їх тут?

— Сто сорок п’ять, — відповів Гораціо.

Ліворуч від мене струнка змія з сапфірово-блакитними очима розмотувалася з гілки дерева і здіймалася в повітря, неначе ковзаючи у воду. Гораціо спостерігав, як граційно ковзає по стовбуру дерева ця змія, і як її язик виблискує сріблом поміж витонченими щелепами.

— Ти знаєш, чому вони існують? — запитав він. Я похитала головою. — Навряд чи хтось знає відповідь на це запитання. Але в мене є теорія. Я вважаю, що вони щось більше, ніж здаються нам. Вони не просто плоть і кров, хоча, як доводить праця твоєї родини, вони є з плоті та крові. Але вони, крім того, є і чимось більшим. Я гадаю…

На нього найшов спокій. Гораціо спостерігав за змією, яка хвилеподібно звивалася по вольєру, перебуваючи на ­декілька дюймів вище вкритої листям підлоги. Потім він повернувся до мене.

— Отож, — сказав він, — для мене вони є підтвердженням того, що все можливо, і що це скарб, дорожчий за будь-яке інше багатство.

Це були не ті слова, які він збирався сказати хвилину тому.

Він розвернувся і продовжив іти, поки ми не дійшли до вольєра, що був значно більший за більшість інших і повністю темний. Біля нього він зупинився. Я зробила вдих, і повітря здалося мені густим і гнилим. Мої ноги зроби­лися ватними. Мені здалося, що я ось-ось знепритомнію.

— Ти відчуваєш це, чи не так? — промовив Гораціо. — Ти зблідла.

Я випросталася. Темрява по інший бік скла, здавалося, пульсувала злом. Я хотіла бути якомога далі від неї, наскільки це було можливо. Але я не могла відвести погляд. Тіні кишіли невидимими жахіттями.

— Що у біса там? — запитала я.

— Це, — відповів Гораціо, — мантикора.

Мені здалося, що я побачила, як щось ворухнулося, можливо, тулуб — довгий, звивистий і хижий. Дуже слабкий натяк на обличчя, що на мить виринуло з темряви. Але якщо там щось і було, то воно зникло, перш ніж я встигла розгледіти щось більше.

Гораціо також змінився. Він, здавалося, став вищим, нена­че мінлива темрява за склом живила щось всередині нього.

— Вона жахлива, чи не так? — промовив він, але не поворухнувся з місця. — Іноді, коли я почуваюся особливо відважним, я люблю стояти тут і спостерігати, чи не вийде вона з темряви.

— Навіщо ви це робите?

— Ми повинні боротися зі своїми страхами, якщо хочемо стати кращою версією себе. Вона ввібрала в себе більшість страхів та кошмарів, від яких ніхто не прокидається.

Він затих на секунду, ніби сам боровся зі своїми страхами в темряві.

З кінця коридору донісся стукіт підошов. До нас наближалися двоє людей — невисокий чоловік з оливковою шкірою й висока жінка. Чоловік був одягнений у білий лікарський халат і йшов гордою, човгаючою ходою, наче маленький король, що оглядає свої володіння.

Жінка була суворою, з холодним поглядом і майже зримим інтелектом. В її ході, поставі, стрижці була безжальна грація. На ній була шкіряна куртка фіолетового відтінку на самому краю видимого спектра. Її шкіра була безкровною, крижано-білою. В одній руці вона несла

1 ... 28 29 30 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"