Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— А батькові?

— Віднесла. Він сказав, що прийде сам дякувати лицареві.

Вона взяла хліб і піднесла його до рота. Затамувавши подих, дивився Андрій, як вона ламала його блискучими пальцями своїми і їла; і раптом згадав про збожеволілого від голоду, який сконав перед очима його, ковтнувши шматок хліба. Він зблід і, схопивши її за руку, закричав:

— Доволі! не їж більше! Ти так довго не їла, тобі хліб буде тепер як отрута!

І вона опустила тут же свою руку; поклала хліб на блюдо і, як покірна дитина, дивилася йому в очі. І нехай би передало чиє-небудь слово… та неспроможні передати ні різець, ні пензель, ні високомогутнє слово того, що бачиться іноді в очах діви, ані того зворушливого почуття, яке охоплює того, хто дивиться в такі очі діви.

— Царице! — скрикнув Андрій, повний і сердечних, і душевних, і всяких поривань. — Що тобі треба? чого ти хочеш? звели мені! Загадай мені службу, найнеможливішу, яка тільки є на світі, — я побіжу виконувати її! Скажи мені зробити те, чого не може зробити ні одна людина, — я зроблю, я погублю себе… Погублю, погублю! і погубити себе для тебе, присягаюся святим хрестом, мені так солодко… та несила сказати того! У мене три хутори, половина табунів батьківських — мої, все, що принесла батькові мати моя, що навіть від нього ховає вона — все моє. Такої ні в кого немає тепер у козаків ваших зброї, як у мене: за саме руків’я моєї шаблі дають мені найкращий табун і три тисячі овець. І всього того зречуся, кину, відцураюсь, спалю, потоплю, коли тільки ти вимовиш одно слово або хоч тільки моргнеш своєю тонкою, чорною бровою! Та знаю, що, може, плету дурниці, і не до речі, і не до ладу все це, що не мені, який прожив життя у бурсі та на Запорожжі, говорити так, як звичайно говорять там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого серед вельможного лицарства. Бачу, що ти інше створіння, ніж усі ми, і далеко до тебе всім іншим боярським жінкам та дочкам-паннам. Ми не гідні бути твоїми рабами; тільки небесні ангели можуть служити тобі!

З дедалі більшим подивом, вся обернувшись на слух, не пропустивши жодного слова, слухала панна щиру, сердечну мову, в якій, як у дзеркалі, відбивалася молода, повна сили душа. І в кожному простому слові цієї мови, сказаному голосом, що виходив просто з дна його серця, відчувалася сила. І подалося вперед усе прекрасне обличчя її, відкинула вона далеко назад докучливе волосся, відкрила уста й довго сиділа з відкритими устами. Потім хотіла щось сказати і раптом спинилась і згадала, що іншим призначенням ведеться лицар, що батько, брати і вся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що страшні запорожці, які обложили місто, що на люту смерть приречені всі вони з своїм містом… І очі її раптом налилися; швидко вона схопила хустку, вишивану шовками, накинула її собі на обличчя, і хустка за хвилину стала вся мокра; і довго сиділа, закинувши назад свою прекрасну голову, закусивши білосніжними зубами свою прекрасну нижню губу, — ніби раптом відчувши якийсь укус отруйного гада, — і не приймаючи з обличчя хустки, щоб не бачив він її тяжкого смутку.

— Скажи мені одне слово! — сказав Андрій і взяв її за атласну руку. Іскристий вогонь пробіг по жилах його від цього дотику, і тис він руку, що лежала нечуло в руці його.

Але вона мовчала і не приймала хустки від обличчя свого і зоставалася нерухома.

— Чого ж ти така сумна? Скажи мені, чого ти така сумна?

Кинула вона геть від себе хустку, відгорнула довге волосся коси своєї, що налазило на очі, і вся розлилася в жалібних словах, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, подібно до того, як вітер, знявшись прекрасного вечора, пробіжить раптом по густій хащі надводного очерету: зашелестять, забринять і полинуть раптом журливо-тонкі звуки, і ловить їх з незрозумілим смутком, спинившись, подорожній, не помічаючи ні згасаючого вечора, ні плину веселих пісень народу, що бреде з польових робіт та жнив, ні далекого торохтіння воза, що десь проїжджає.

— Чи не варта я довічних жалів? Чи не нещасна мати, що породила мене на світ? Чи не гірке безталання випало на долю мені? Чи не лютий ти кат мій, моя жорстока доле? Всіх ти привела мені до ніг: найкращих дворян з усього шляхетства, найбагатших панів, графів та чужоземних баронів і весь, який є, цвіт нашого лицарства. Всім їм було вільно кохати мене, і за велике благо кожен з них вважав би кохання моє. Досить мені тільки махнути рукою, і всякий з них, найвродливіший, найпрекрасніший з обличчя і роду, став би мені дружиною. І ні до одного з них не причарувала ти мого серця, люта доле моя; а причарувала моє серце мимо кращих витязів землі нашої до чужинця, до ворога нашого. За що ж ти, Пречиста Божа Мати, за які гріхи, за які тяжкі лиходійства так невблаганно й нещадно караєш мене? В достатках і розкошах минали дні мої: найкращі дорогі страви й солодкі вина були мені поживою. І нащо все це було? до чого воно все було? Чи до того, щоб, нарешті, вмерти лютою смертю, якою не вмирає останній жебрак у королівстві? І мало того, що засуджена я на таку страшну долю; мало того, що перед кінцем своїм мушу бачити, як умиратимуть в нестерпних муках батько й мати, для врятування яких двадцять разів ладна б я була віддати життя своє; мало всього цього: треба, щоб перед кінцем своїм мені довелося побачити й почути слова і кохання, якого не бачила я. Треба, щоб він словами своїми розшматував моє серце, щоб гірка моя доля була ще гіркіша, щоб ще більш жалко було мені мого молодого життя, щоб ще страшнішою здавалася мені смерть моя та щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, люта доле моя, і тобі, — прости мій гріх, —