Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Це з тіла, яке ви ексгумували сьогодні вранці?

— Так.

Він свиснув, забираючи в мене банку.

— То як воно, в біса, туди потрапило?

Я сам над цим голову сушив. У нашій роботі мухи були повсюди, відкладаючи яйця у всі отвори тіла. Вони могли знайти дорогу майже скрізь, у приміщенні чи на вулиці.

Але ніхто не чув, щоб вони відкладали яйця на глибині шести футів під землею.

Я закрутив кришку на банці.

— Єдине, що я можу припустити: тіло, мабуть, залишалося певний час на поверхні, до того як його поховали. Том розповідав тобі про розкладання?

— Через шість місяців виявилося гірше, ніж мало бути? — Він кивнув. — Кокон лялечки порожній, отже, щоб вилупилася муха, тіло мало залишитися на відкритому місці щонайменше десять-одинадцять днів. А термін шість місяців відносить час смерті до минулої осені. Було тепло й волого, тіло не муміфікувалося, як сталося б улітку.

Щось починало вимальовуватися. Чи то випадково, чи то навмисно тіло залишили гнити перед тим, як помістили в труну, — це пояснює, чому воно так сильно розклалося. Пол мовчав. Я знав, про що він думає, і коли колега обернувся до мене, то я побачив, що він схвильований так само, як я.

— Труна ще тут?

Ми вийшли із секційної зали до комори, де на судово-­медичних експертів чекали труна й алюмінієвий контейнер. З відкритої труни линув запах гниття, такий же огидний, як і раніше. Зім’ятий саван лишився всередині, прогірклий і смердючий.

Пол розгорнув його щипцями.

Досі ми всі аналізували тільки тіло, а не те, у що воно було загорнуте. Тепер ми знали, що шукати, і це було неважко знайти. Більшість лялечок лежало на бавовняному простирадлі, замащеному в’язкою чорною кашею трунної рідини. Деякі вже були розтрощені й порожні, мухи вилупилися, як з тієї, що я знайшов, та інші виявилися ще цілими. Личинок не було, але через пів року їхні м’які тіла давно б розпалися.

— Ну, це все вирішує, — сказав Пол. — Одну ще можна якось пояснити, проте не так багато. Тіло, мабуть, дуже сильно розклалося, перш ніж його запечатали в труні.

Він потягнувся до кришки, але я його зупинив.

— Що це?

Щось було наполовину приховане в складках тканини. Узявши в Пола щипці, я обережно вивільнив знахідку.

— Що це, якийсь цвіркун? — запитав він.

— Не думаю.

Мабуть, це була якась комаха. Завдовжки з дюйм, тонка, із довгим сегментованим панциром. Створіння лишилося частково розчавлене, а його ніжки згорнулися в смерті, підкреслюючи витягнуту краплеподібну форму тіла.

Я поклав знахідку на аркуш паперу. На білому тлі комаха здавалася ще більш недоречною та чужою.

Пол нахилився вдивляючись.

— Ніколи раніше не бачив нічого подібного. А ти?

Я похитав головою. Теж не знав, що це таке. Тільки воно там не могло бути.

Пол пішов. Я попрацював ще дві години. Знахідка невідомої комахи не залишила й сліду від моєї втоми, тож я не спинявся, поки не замочив усі ексгу­мовані останки в чанах із реагентом. Коли виходив з моргу, в мені все ще нуртував адреналін. Ми з Полом вирішили не турбувати Тома нашим відкриттям увечері, але я був переконаний, що це прорив. Як і чому, ще не знав. Однак інстинкт підказував: ця комаха важлива.

Чудове відчуття.

Міркуючи над загадкою, я перетнув автостоянку. Було пізно, у цій частині лікарні люди вже розійшлися. Моя автівка залишилася чи не єдиною на майданчику. Вуличні ліхтарі мигтіли по краях автостоянки, але всередині панувала темрява. На півдорозі до машини я поліз до кишені по ключі, коли раптом волосся на загривку стало сторч.

Я відчув, що не сам.

Швидко обернувся, але нічого не побачив. Автостоянка лишалася полем темряви, кілька інших автомобілів — суцільними блоками пітьми. Нічого не руха­лося, та я не міг позбутися відчуття, що щось — хтось — є поруч.

Ти просто втомився. Тобі вже ввижається. Я знову рушив до своєї машини. На вкритій гравієм поверхні неприродно голосно відлунювали мої кроки.

І тоді я почув, як за спиною тріснув камінь.

Коли обернувся, мене засліпило яскраве світло. Прикриваючи очі, я примружився, дивлячись повз нього, коли темна фігура з ліхтарем вийшла з-за масивного, мов танк, пікапа.

Постать зупинилася за кілька футів, ліхтар ця людина тримала спрямованим мені в обличчя.

— А скажіть-но мені, що ви тут робите?

Голос був грубим і загрозливо ввічливим, важка гугнява вимова. Я розгледів погони за променем ліхта­рика і розслабився, коли зрозумів, що це лише охо­ронець.

— Додому збираюся, — пояснив я. Він не відводив світла від мого обличчя. Промінь не давав розгледіти нічого, крім уніформи.

— Маєте посвідчення особи?

Я витяг перепустку, яку мені дали для моргу, і по­казав йому. Він не взяв її, лише занурив промінь у пластикову картку, потім знову підніс світло до мого обличчя.

— Чи не могли б ви світити в інший бік? — запитав я кліпаючи.

Він трохи опустив ліхтарик.

— Працюємо допізна, га?

— Так.

Плями світла танцювали перед очима, поки зір намагався звикнути.

Почувся гортанний регіт.

— Нічна зміна, падло, така, темно, мов у могилі, еге ж?

Промінь ліхтаря згас. Я нічого не бачив, але почув, як його кроки риплять гравієм. Його голос долинув з темряви.

— Їдьте обережно.

***

Ти спостерігаєш, як світло автомобіля віддаляється, чекаєш, поки воно зникне, виходиш з-за пікапа. У тебе болить горло від різкого вдаваного голосу, пульс прискорюється від хвилювання чи розчарування, ти не певний.

Ідіот, так і не усвідомив, як близько він підійшов.

Ти знаєш, що то було ризиковано — зіткнутися з ним так, але нічого не вдієш. Побачивши, як він проходить через автостоянку, усвідомлюєш, що ця можливість Богом дана. Поруч нікого не було, і, най­імовірніше, ніхто не помітив би його зникнення до наступного дня. У пітьмі ти йдеш його кроками за ним назирці, навіть не замислюючись про це, скорочуєш відстань між вами.

Але як би тихо ти не йшов, він, мабуть, щось почув. Зупинився й обернувся. Хоча ти все ще й міг узяти його, якби хотів, це змусило замислитися. Навіть якби твоя нога не врізалася в той клятий камінь, ти вже вирішуєш його відпустити. Бог відає: