Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Том стомлено всміхнувся:

— Хитро, чи не так? Цікаво подивитися, чи в тіла з труни також рожеві зуби. Якщо так, ставлю на задушення — і до біса ті порізи.

— Мусимо почекати, поки череп почистять, тоді ді­знаємося, — сказав я. — Зуби дуже гнилі, схоже, жертва була затятим курцем. Забагато нікотинових плям, щоб визначити, чи є інша зміна кольору.

— Ну, мабуть, нам просто доведеться…

Він не договорив. Двері секційної зали розчинилися, і ввірвався Гікс. Обличчя розчервонілося від алкоголю, а кислий запах вина й цибулі я відчув навіть з іншого кінця кімнати. Добрий обід був у патологоанатома.

Не звернувши на мене уваги, він насунувся на Тома. Під люмінесцентними лампами його лисина прос­то сяяла.

— Кого ти, в біса, із себе корчиш, Лібермане?

— Якщо це про Кайла, вибачте, мені шкода…

— Шкода? «Шкода» — навіть близько не те слово. Беріть своїх клятих студентів, а не моїх динерів![8] — з його уст неофіційний термін щодо асистентів моргу прозвучав як образа. — Ви хоч уявляєте, у скільки це нам обійдеться, якщо Вебстер вирішить подати до суду?

— Зараз я більше переймаюся здоров’ям Кайла.

— Раніше думати треба було! Моліться, щоб ця голка не була інфікована, бо якщо так, то клянуся: усе це буде на вашому сумлінні!

Том опустив очі. Здавалося, у нього не було ні бажання, ні сил сперечатися.

— Уже так і є.

Гікс збирався накинутися на Тома знову, коли помітив, що я спостерігаю. Він сердито зиркнув на мене.

— Маєте щось сказати?

Я знав, що Том не подякує мені за втручання. Прикуси язик. Не кажи нічого.

— У вас соус на краватці, — сказав я, не встигнувши стулити рота.

Очі Гікса звузилися. Мабуть, до цього моменту він мене й не помічав, хіба що як продовження Тома. Тепер я опинився в його полі зору, але мені було байдуже. Гікси цього світу тільки й шукають приводу обуритися. Іноді краще просто дозволити їм випустити пару.

Він замислено кивнув, наче щось собі обіцяв.

— Це ще не кінець, Лібермане, — заявив він, кинувши на Тома останній погляд, перш ніж вийти.

Том почекав, поки за ним зачинилися двері.

— Девіде… — Він зітхнув.

— Я знаю, вибач.

Він засміявся.

— Насправді, я думаю, що це був томатний суп. Але на майбутнє…

Том обірвав фразу, задихнувся, притис руку до грудей. Я рушив до нього, але він відмахнувся:

— Усе добре.

Було очевидно, що ні. Стягнувши рукавички, дістав із кишені пляшечку з таблетками, запхав одну під язик. За мить його почало попускати.

— Нітрогліцерин? — запитав я.

Том кивнув, дихання поступово ставало менш напруженим. Стандартне лікування стенокардії, яке розширювало кровоносні судини, щоб кров легше надходила до серця. Колір обличчя мого друга вже покращився, він сховав таблетки, але під різким світлом моргу було видно, який він виснажений.

— Добре, на чому ми зупинилися?

— Ти саме збирався йти додому, — нагадав йому.

— Нема потреби. Я вже в порядку.

Я просто подивився на нього.

— Ти такий же паскудний, як Мері, — пробурмотів він. — Гаразд. Я тільки приберу…

— Приберу я. Іди додому. Воно до завтра нікуди не дінеться.

Він навіть не сперечався — настільки стомився. Том попрямував до дверей, а мене накрило занепокоєння. Мій друг здавався таким згорбленим і кволим, але й день був напружений. Йому стане краще, коли поїсть та виспиться.

Я майже змусив себе в це повірити.

У секційній залі Тома роботи було небагато. Закінчивши, я повернувся до себе, де працював над останками з ексгумованої труни. Я хотів закінчити видалення м’якої тканини, помістити кістки на ніч у реагент. Щойно збирався почати, як позіхнув, аж щелепа затріщала. Досі не усвідомлював, наскільки сам вто­мився. Настінний годинник показував, що вже сьома, а я виїхав з готелю ще вдосвіта.

Ще годинку попрацювати. Ти впораєшся. Я повернувся до останків на секційному столі. Зразки тканин уже відправлені в лабораторію для визначення точнішого часу, що минув після смерті, але мені не потрібні були результати аналізу жирних та летючих амінокислот, щоб зрозуміти: щось тут не збігається.

Обидва тіла розклалися більше, ніж те мало бути. Відчувалася певна закономірність — щодо неї з Ірвінґом я згоден. Просто не можу второпати, яка саме. Яскраве верхнє світло похмуро блимало на подряпаний алюміній столу. Я взяв скальпель. Частково очищене від плоті тіло, що лежало переді мною, скида­лося на погано оббіловану тушку. Я нахилився, щоб почати зрізати рештки плоті, і раптом помітив дещо боковим зором.

У вушній раковині щось застрягло.

Коричневий півмісяць, не більший за рисове зернятко. Відклавши скальпель, я обрав маленькі щипці й обережно витяг його з завитків хрящової тканини. Підніс до очей, щоб роздивитися. Моє здивування дедалі більшало. Що це в біса?..

За кілька секунд я усвідомив, що мене переповнює радісне збудження.

Почав шукати баночку для зразків і здригнувся, бо грюкнули двері. Увійшов Пол, я озирнувся.

— Не заважаю?

— Зовсім ні.

Він підійшов і подивився на тіло, професійно оцінюючи очищений від тканин кістяк. Як і мені, йому доводилося бачити значно гірші трупи. Іноді лише коли спостерігаєш за реакцією — або її відсутністю — іншого, ти розумієш, як ми звикли до найхимерніших видовищ.

— Щойно зустрів Тома. Він сказав, що ти ще пра­цюєш, тож я вирішив подивитися, як у тебе справи.

— Досі відстаємо від графіка. Ти часом не знаєш, де баночки для зразків?

— Авжеж, — він підійшов до шафи. — У Тома трохи кепський вигляд. Із ним усе гаразд?

Я гадав, що сказати. Чи відомо Полові про стан Тома. Але він, мабуть, здогадався про мої вагання.

— Не хвилюйся, я знаю про стенокардію. У нього знову був напад?

— Не дуже сильний, але я переконав його піти додому, — відповів я з полегшенням, що не довелося брехати.

— Добре, що він хоч когось слухає. Зазвичай його дрючком не виженеш, — Пол простягнув мені баночку для зразка. — Що це?

Я поклав туди маленький коричневий предмет і підніс, щоб він побачив.

— Порожня лялечка. Судячи з усього, м’ясна муха. Мабуть, застрягла у вушній раковині, коли ми обмивали тіло шлангом.

Пол спочатку байдуже дивився на знахідку,