Читати книгу - "Кляті вечорниці, Герцог Фламберг"

Цей день видався одним з найважчих у житті Мстислава. Він зробив усе можливе, щоб повернути хоч якийсь лад у своє життя, але тінь минулої ночі продовжувала нависати над ним.

×××

Вечір огорнув село густою темрявою. Мстислав стояв на порозі, нервово поглядаючи на дорогу. Він відчував, що незабаром має прийти Ліза. Його серце стискалося від передчуття важкої розмови. Коли він побачив знайому постать на дорозі, полегшено зітхнув.

"Лізо, нарешті ти вдома!" – вигукнув він, зустрічаючи сестру.

Ліза, втомлена і схвильована, увійшла до хати. Вона помітила, що в хаті панує якась незвична атмосфера. Повітря було наповнене напругою. Мстислав, не відкладаючи справи в довгу шухляду, одразу почав розповідь.

"Лізо, сьогодні вночі сталося щось жахливе. До хати рвалася нечиста сила. Я мусив його вбити. Потім приходив священик, відспівав його, і ми поховали..." – його голос тремтів від пережитого.

Ліза слухала брата, широко розплющивши очі. Вона не могла повірити в те, що чула. Здавалося, що все це – страшний сон.

"А ще сьогодні приходила Маруся," – продовжив Мстислав. – "Вона сказала, що ти відьма і що причарувала Гриця".

Обличчя Лізи спотворила гримаса гніву. Вона підвелася і різко обернулася до брата.

"Це брехня! Маруся завжди мене ненавиділа. Вона просто хоче помститися!" – викрикнула вона.

"А де ти була ці два дні?" – запитав Мстислав, намагаючись зберегти спокій.

Ліза мовчала кілька секунд, а потім тихо промовила: "Я була з Грицем".

Ці слова пролунали в тиші хати, як грім серед ясного неба. Мстислав відчував, як його серце стискається від болю і розчарування.

"Ти кохаєш його?" – запитав він, намагаючись розібратися в своїх почуттях.

Ліза кивнула. Її очі були сповнені любові і болю.

"Я знаю, що це неправильно," – прошепотіла вона. "Але я не можу з цим нічого вдіяти".

Мстислав відвернувся і пішов до вікна. За вікном сяяло місяць, освітлюючи темний сад. Він відчував себе самотнім і зрадженим.

"Як я можу тобі довіряти тепер?" – промовив він хрипким голосом.

Ліза, відчуваючи, як її слова ранять брата, підійшла до нього і обійняла. Її тіло тремтіло від стриманих сліз. Притулившись головою до його плеча, вона почала шепотіти слова втіхи.

"Мстиславе, не суди мене так суворо. Ти ж сам кохаєш Марусю. Як ти можеш засуджувати мене за те саме почуття?" – її голос дрижав.

Мстислав завмер. Він і справді кохав Марусю. Це почуття було як таємна рана, яка постійно нагадувала йому про його самотність і безнадійність.

"Але ж Маруся – наречена Гриця," – прошепотів він у відповідь.

"Так, я знаю," – зітхнула Ліза. – "Але серцю не накажеш. Ми з тобою сироти, все життя боролися за виживання. Нам так мало дісталося радості. А тепер ще й це..."

Вона міцніше притиснулася до брата і почала плакати. Сльози котилися по її обличчю, мов дощ по вигорілій землі. Мстислав ніжно погладив її по волоссю. Йому було так шкода свою сестру. Вони обидва були самотні і незахищені у цьому світі.

"Я пам'ятаю нашу матір," – прошепотіла Ліза. – "Яка вона була добра і лагідна. Вона завжди нас підтримувала. А тепер нас ніхто не захистить".

Спогади про матір розбудили в їхніх серцях тугу і біль. Вони згадували, як вона читала їм казки вечорами, як готувала смачні обіди, як заспокоювала їх, коли вони були хворі. Здавалося, що все це було так давно, але біль втрати був таким же гострим, як і в той день, коли її не стало.

Обійнявши сестру ще міцніше, Мстислав відчував, як їхні душі зближуються. Вони були не просто братом і сестрою, вони були найближчими людьми один для одного в цьому світі. І незважаючи на всі труднощі і випробування, вони завжди могли розраховувати один на одного.

×××

Вечір огорнув село тихим спокоєм. Марина, не витримавши тягаря таємниці, вирішила поділитися своїми почуттями з матір’ю. Знайшовши її на кухні, вона почала розповідь про те, що сталося за день і про те, що відчуває до Мстислава.

Мати, спокійна жінка, яка звикла до сільських турбот, спочатку здивувалася довірі дочки. Але коли дізналася, про кого йде мова, її обличчя змінилося. Вона знала Мстислава з дитинства і мала про нього не найкращу думку.

"Марина, дочко," – почала вона, погладжуючи дівчину по волоссю, – "Мстислав, звичайно, добрий хлопець, але... Я б не хотіла бачити тебе з ним".

Марина здивувалася. "Чому, мамо?" – запитала вона.

"Справа не в тому, що він сирота," – пояснила мати. – "Просто про його матір ходили недобрі чутки. Говорили, що вона займалася нечистою силою. І, як на лихо, померла молода. Багато хто вважав, що це покарання за її вчинки".

Марина здригнулася. Вона знала про ці чутки, але намагалася не звертати на них уваги. Тепер же, коли мати підтвердила їх, дівчина засумнівалася.

"Але ж вчора вночі до нього на подвір’я прийшла нечиста сила, а він здолав її," – захищала Мстислава Марина. – "Він такий сильний і хоробрий!"

"Можливо, і так," – погодилася мати, – "Але я боюся, що його серце належить іншій. Кажуть, що він закоханий у Марусю Чурай".

Марина опустила очі. Вона знала про почуття Мстислава до Марусі. Це ще більше засмутило її.

"Мамо, а ти віриш у відьом?" – запитала вона, змінивши тему розмови. – "Кажуть, що баба Мотря, яка живе на краю села, відьма".

Мати усміхнулася. "Дочко, в цьому світі стільки всього незрозумілого. Але я вірю, що Бог захистить нас від усякого зла. Найкраще – працювати, молитися і не зациклюватися на чужих плітках. А щодо нареченого, то не поспішай. Знайдеш собі гарного хлопця, який тебе кохатиме".

Марина слухала матір, але в її серці панував сум’яття. Вона не знала, що робити. З одного боку, вона кохала Мстислава, але з іншого – боялася чуток і не хотіла повторити долю своєї “свекрухи”.

"Дякую тобі, мамо," – промовила вона, обійнявши матір. – "Я подумаю над усім".

Марина лежала в ліжку, поглядаючи у темряву. Місячне світло, просочуючись крізь завісу, малювало на стелі дивні візерунки. Серце дівчини тремтіло від хвилювання. Вона знову і знову перебирала в пам’яті події дня, згадуючи кожен погляд, кожне слово Мстислава.