Книги Українською Мовою » 💛 Історичний любовний роман » Кляті вечорниці, Герцог Фламберг 📚 - Українською

Читати книгу - "Кляті вечорниці, Герцог Фламберг"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кляті вечорниці" автора Герцог Фламберг. Жанр книги: 💛 Історичний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 44
Перейти на сторінку:

У її уяві виникали картини їхнього спільного майбутнього. Вони з Мстиславом жили б у великій хаті на околиці села. Біля хати паслась би корова, кудкудакали кури, а в саду цвіли яблуні. Вона уявляла, як вони разом працюють у полі, а вечорами сидять біля каміна, читаючи вірші один одному. І, звичайно ж, у них було б багато дітей – веселих і здорових, як квіти весни.

Марина бачила себе дружиною Мстислава. Їй подобалося уявляти, як вона готує для нього вечерю, лагодить його сорочки і чекає його з поля. Вона мріяла про те, щоб вони разом старіли, сидячи на лавочці біля хати і спостерігаючи за заходом сонця.

Але разом з цими прекрасними мріями приходили й сумніви. Вона згадувала слова матері про те, що Мстислав може бути пов’язаний з нечистою силою. А ще вона знала про його почуття до Марусі. Серце стискалося від ревнощів.

Незважаючи на всі сумніви, Марина не могла відмовитися від своїх мрій. Вона вірила, що кохання здатне подолати будь-які перешкоди. І хоча шлях до щастя був тернистий, вона була готова боротися за нього.

Закривши очі, Марина прошепотіла ім’я Мстислава і заснула, уявляючи, як він тримає її за руку.

×××

Темрява кімнати розступилася, ніби передвіщаючи щось незвичайне. Повільно, майже непомітно, біля ліжка Марини з’явилася туманна постать. Спочатку це була лише ледь помітна пляма, але з кожною миттю вона набувала чіткіших обрисів. Це була Василина, подруга Марини, дівчина з яскравими очима та мрійливою посмішкою. Але зараз її обличчя було бліде, а очі повні смутку.

Василина померла кілька років тому, роздерта вовками в темному лісі. І ось тепер, у вигляді примари, вона повернулася. Її прозоре тіло світилося тьмяним світлом, нагадуючи про місячне сяйво. Василина поглянула на сплячу Марину і посміхнулася сумно.

Вона кохала Мстислава так само сильно, як і Марина. Але доля розпорядилася по-своєму. Тепер, коли вона була по той бік життя, їй хотілося, щоб Марина була щаслива. Щоб Мстислав нарешті знайшов своє кохання.

Василина піднесла руку і провела нею по волоссю Марини. Її дотик був легким, як подих вітру. Потім вона нахилилася і пустила сльозу. Сльоза котилася по її прозорому обличчю, а потім розчинялася в повітрі. Це була сльоза прощання, сльоза любові і благословення.

Постоявши ще кілька митей біля ліжка Марини, Василина зникла так само тихо, як і з’явилася. Кімната знову занурилася в темряву, але в серці Марини залишилося дивне почуття спокою і впевненості. Їй здавалося, що хтось її оберігає і підтримує.

Місячне світло, пробиваючись крізь густі крони старих дерев, осяювало похмурий цвинтар. Над могилами витав холодний туман, а вітер стогнав, немов плакав за померлими. Саме тут, серед безлічі хрестів, з’явилася туманна постать Василини. Її прозорі очі блукали по цвинтарю, шукаючи когось.

І ось, біля старого дуба, вона побачила її – бабу Мотрю, відьму, про яку ходили страшні легенди. Стара жінка, закутана в чорний плащ, стояла над ямою, в якій горіло багаття. Над вогнем витав дим, змішуючись з туманом. Мотря щось бурмотіла, дивлячись у полум’я. Її голос був хриплим і глухим, наче шепіт підземних істот.

Побачивши Василину, Мотря скривилася. З її вуст вирвався гострий, як ніж, сміх.

– О, Василина, Василина, – промовила вона з глузуванням, – навіть після смерті не даєш мені спокою? Ти ж знала, що сунути носа не туди – небезпечно.

Василина мовчала, лише її очі виражали глибоку образу. Вона розуміла, що саме Мотря винна в її смерті. Саме вона підмовила вовків напасти на неї.

– Мені слід було вибрати для тебе гіршу смерть, – продовжувала Мотря. – Ти ж так любила розпитувати про те, що тобі не слід знати. Ти дізналася про мої справи, про мої таємниці. І за це ти поплатилася.

Василина відчула, як у її прозорому серці зародився вогонь гніву. Вона хотіла помститися Мотрі, але розуміла, що як привид, вона безсила.

– Ти ніколи не знайдеш спокою, – прошепотіла Василина, її голос ледь чутно у нічній тиші. – Твої злочини переслідуватимуть тебе вічно.

Мотря лише посміхнулася у відповідь. Вона кинула в багаття жменю дивних трав і промовила кілька незрозумілих слів. Вогонь спалахнув яскравіше, а тіні, що танцювали навколо, стали ще більш похмурими.

Василина зрозуміла, що час їй йти. Вона обернулася і почала повільно віддалятися від цвинтаря. Поки вона йшла, вона озирнулася ще раз. Мотря стояла на тому ж місці, продовжуючи свої темні справи. І знову в серці Василини зародилася туга і відчай.

Темрява на цвинтарі погусла, підсилюючи відчуття тривоги та небезпеки. Баба Мотря раділа, що хоч одного мертвяка біля будинку Марусі устигла сховати, нажаль другий був похований святим отцем. Саме в цей момент біля баби Мотри з’явився силует. Він був жіночий, високий і стрункий, одягнений у довгу чорну сукню, що майже зливалася з ніччю. Обличчя жінки було приховане капюшоном, але з-під нього випромінювалася потужна, леденяча аура.

Мотря відсахнулася, відчувши, як по тілу пробіг холодний пот. Вона ніколи не бачила такої сили.

– Хто ти така? – прошепотіла вона хрипким голосом, намагаючись приховати страх.

– Можеш називати мене Забираючою, – відповів голос жінки, глибокий і спокійний, немов шепіт вітру. – Я прийшла за тобою, Мотро. Твій час майже вичерпався.

Серце Мотри заколотилося в грудях. Вона зрозуміла, що ця жінка не просто так з’явилася.

– Ти не маєш влади надо мною! – закричала вона, намагаючись прогнати страх. – Я сильна відьма, я вмію захищатися!

– Від мене? – Забираюча засміялася, і її сміх пролунав на цвинтарі, як дзвін. – Ти навіть не уявляєш, наскільки ти слабка.

– Ти відповіси за все, що наробила, – продовжила Забираюча. – За смерть матері Лізи, за ті страшні речі, які ти робиш з цією дівчиною. Ти приведеш її до загибелі, і за це ти поплатишся.

Мотря розлютилася. Вона почала кидати в Забираючу прокльони, обсипаючи її дощами образ. Але ті слова, наче краплі води, стікали по невидимому щиту, який оточував таємничу жінку.

1 ... 28 29 30 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кляті вечорниці, Герцог Фламберг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кляті вечорниці, Герцог Фламберг"